Женька Жменька-Едісон - Микола Васильович Білкун
Коли б Котя був забобонним, він би подумав, що дядько Захар накликав на нього лихо своєю згадкою про ведмедя. Бо другого дня на Котю в лісі напав ведмідь. Ось як це було.
Дядько Захар дав хлопцям дуже важливе доручення. Він сказав їм:
— Я зараз не маю часу, їду на хутір до хворого, піти з вами не можу. А ви пройдіться, прогуляйтеся, та заодно можете мені в пригоді стати. Пошукаєте на узліссі, де росте валер'яна…
Женька кинувся перегортати книжку, аж сторінки залопотіли.
— Валеріана офіціналіс? — як колега у колеги, перепитав Женька.
— Вона сама, — тамуючи усмішку, відповів дядько Захар.
— То ми вам її цілісінький сніп припремо! — пообіцяв Котя, який теж ніколи ні, в чому не хотів поступатися Женьці.
— От цього-то я найбільше боюся, — замахав руками дядько Захар. — Цього-то мені найменше треба. Не смійте навіть листочка зачепити! У валеріани використовують тільки корінці. І корінь цей викопують восени. Отож ви тільки знайдіть, де росте валеріана, і якось позначте, зробіть зарубки на деревах, чи що. Завтра чи іншим разом покажете мені ці місця, а я вже восени викопаю коріння. Ну, йдіть!
І вони пішли на узлісся. На узліссі Женька показав Коті у книжці, яка на вигляд валер'яна.
Домовились вони так:
— Ти йди ліворуч, — сказав Женька, — а я піду праворуч. Коло того старого дуба, що на поляні, ми зійдемось. Шукати будемо по новій системі, щоб захопити більшу площу.
Женька пішов в один бік, Котя — в другий. Отут і спіткало Котю лихо. Він не дуже далеко відійшов, розгорнув кущі ожини і тільки-но перестрибнув рівчак, як помітив за кущем щось велике, руде, волохате. «Ведмідь», — встиг подумати Котя.
І ще він встиг згадати, що в таких випадках радять впасти на землю і прикинутися мертвим. Ведмідь мертвих не їсть, постоїть собі, понюхає та й піде, звідки прийшов…
Ви, мої любі читачі, теж, безперечно, знаєте цю ведмежу повадку, і, лежачи де-небудь на канапі з пригодницькою книжкою, ви, напевне, вчинили б так, як радять досвідчені мисливці. Але не знаю, чи були б ви такі розсудливі, зустрівшись сам на сам з ведмедем у лісі. А от Котя одразу забув про цю пораду і повернувся, щоб кинутися навтьоки. Але послизнувся на березі струмка і впав. І заплющив од страху очі.
Ведмідь стояв над ним, переступав з ноги на ногу і дихав у потилицю. Сказати, що цієї миті Котина душа була в п'ятах, це значить — нічого не сказати.
А коли ведмідь шорстким язиком закотив Коті сорочку на спині, хлопець розплющив очі і побачив над собою… теля.
І ще побачив неподалік од себе засмаглі, подряпані босі ноги.
— Ой, не можу, ой, умру! Воно ж тебе всенького з'їсть! — сказав дівчачий голос, і веселий регіт погнав луну лісом.
Перед Котею стояло босоноге дівчисько, класу, мабуть, з третього-четвертого. Губи — чорні від ожини, а очі чорні, як терен, чорні від природи. І ще носик у дівчинки був усіяний дрібненьким ластовиннячком. Ніби метелик пролетів і струсив їй на носик трішки пилку із своїх крилець. Синя спідничка, жовта кофтинка, і ще на шиї нанизані на нитку якісь ягідки замість намиста… Ото і вся дівчинка.
— Ти що тут робиш? — сердито запитав Котя, підводячись і відчуваючи, як сором гаряче заливає йому вуха, щоки і навіть шию.
— Бичка пасу. А ти?
— Що роблю? — удавано байдужим тоном перепитав Котя. — Хіба не бачиш, що роблю? Лежу загораю.
— А чому ж ти в сорочці загораєш?
— Ну то й що? Ти думаєш, що ультрафіолетові промені не пробивають сорочку? Вони все пробивають.
— А чому ж ти бичка не одігнав? Дивись, він тобі всю сорочку ззаду пожмакав.
— Чому, чому… Задрімав трохи, не чув, як підійшов твій бичок, ти як пасеш, то паси, а не розпускай по всьому лісі.
— Я не розпускаю. Так швидко?
— Що швидко?
— Кажу, так швидко задрімав. Я ж бачила, як ти йшов. І раптом впав і…
— Захотів йти — йшов, захотів задрімати — задрімав.
— А куди ж ти йшов? — хитро примружила очі дівчинка, і Котя відчув, що він у неї в руках.
— У своїх справах…
— А в яких?
— Тьфу! І чого ти причепилася?
— Я не причепилася. Я все люблю знати, от і питаю.
— Є у мене один товариш, він теж любить все знати.
— А як звуть твого товариша?
— А тобі нащо?
— А я знаю, ви приїхали у гості до Захара Антоновича, ти і ще один такий тонкий, мов жердина.
— Сама ти жердина!
Дівчинка засміялася:
— Яка ж я жердина? Мене звуть Ніна. Ти на мене не сердься. Я просто хотіла знати, куди ти йшов.
— Валер'яну я шукав. Дядько Захар попросив, — похмуро відповів Котя.
— А навіщо вона?
— Це такий корінь. З нього роблять ліки, щоб заспокоювати нерви.
Тут Ніна знову дзвінко зареготала і затанцювала на одній нозі:
— А я знаю, а я знаю! Ти злякався мого бичка і кинувся шукати цю валер'яну, щоб заспокоїти свої нерви!
Що мав робити Котя? Набити це дівчисько, щоб воно не насміхалося?
Але навіть у своїй рідній школі Котя
