Лабіринт - Кейт Мосс

— Хто четвертий, Одріку? — Еліс перепитала його ще раз, цього разу наполегливо.

Але він знову не відповів. Просто зіп’явся на ноги, підійшов до вікна і зачинив віконниці, а потім, обернувшись до неї, промовив:

— Нам час іти.

Еліс була розгублена, знервована й спантеличена, але передовсім налякана. Утім, вона відчувала, що не має вибору.

Вона міркувала про Алаїс, яка була відокремлена від неї самої вісьмома сотнями років, про ім’я у фамільному дереві. Вона подумки малювала символ лабіринту, що поєднував їх крізь час і простір.

Дві історії злилася воєдино.

Еліс зібрала свої речі й пішла за Одріком на вулицю. День поволі згасав.

У своїй схованці під цитаделлю Алаїс та троє її супутників намагалися не чути лементу страчуваних. Одначе крики болю та жаху проникали навіть крізь скелі. Волання як помираючих, так і живих прослизали до її схованки, неначе чудовиська.

Алаїс молилася за душу Ріксанди і за її повернення до Бога, за всіх її друзів, гарних чоловіків та жінок, за весь той сум. Вона могла сподіватися лише на те, що її план спрацював.

Утім, тільки час зможе показати, чи повірила Оріана обманові, нібито Алаїс та Книга Слів згоріли у вогні.

Такий величезний ризик.

Алаїс, Хариф та їх путівники мусили залишатися у своїй кам’яній в’язниці до ночі, коли евакуацію фортеці буде повністю завершено. Потім, під прикриттям темряви четверо нікому невідомих вигнанців пройдуть урвистою гірською стежкою у бік Лос-Cepec. Якщо все складеться успішно, то вже завтра ще до смеркання вони будуть удома.

Вони явно порушували умови перемир’я та здачі. Якщо їх схоплять, покарання буде жорстким і неминучим, Алаїс зовсім у цьому не сумнівалася. Печера являла собою лише складку в скелі, мілку і близьку до поверхні. Якщо солдати обшукуватимуть цитадель, то неодмінно їх знайдуть.

Алаїс прикусила губу, згадавши свою доньку. У темряві вона відчула, як Хариф узяв її за руку. Його рука була сухою і запиленою, мов пустельні піски.

— Бертранда сильна, — сказав він, неначе знаючи, що її гнітить. — Вона ж така, як ти, правда ж? Вона витримає. Невдовзі ви знову будете разом. Чекати вже недовго.

— Та ж вона надто юна, Харифе, занадто юна, щоб бачити таке. Вона, мабуть, дуже налякана...

— Вона надзвичайно сильна, Алаїс. Саже також. Вони нас не зрадять.

— Якби ж я знала, що ви маєте рацію...

У пітьмі її серце розбивалося від сумнівів та страху за майбутнє, але Алаїс сиділа з сухими очима, чекаючи на кінець дня. Передчування й незнання того, що відбувалося там, нагорі, були заважкими й вона ледве могла їх витримати. Її досі переслідував образ блідого, майже білого обличчя Бертранди.

Та й крики спалюваних «добрих людей», ще довго звучали в її голові потому, як назавше замовкла остання жертва.

Величезна завіса їдкого диму нависла над долиною, неначе грозова хмара, затуляючи денне світло.

Саже міцно тримав Бертранду за руку, коли вони виходили з Головних воріт, навіки покидаючи фортецю, яка понад два роки була їхньою домівкою. Він заховав свій біль далеко всередині серця, у місце, звідки жоден інквізитор не зміг би його дістати. Тепер він не міг сумувати за Ріксандою, не міг боятися за Алаїс. Він мав зосередитися лише на захисті Бертранди й упевнитися в тому, щоб вони обоє безпечно дісталися Лос-Серес.

Столи інквізиторів стояли уже підготовлені біля підніжжя гір. Процес мав розпочатися одразу ж, у тіні вогнищ. Саже впізнав інквізитора Ферр’є, якого ненавиділи у всьому краї за його непохитну віру в дух та букву церковного закона. Саже глянув праворуч, де стояв напарник Ферр’є — інквізитор Дюранті, якого боялися не менше.

Саже тільки міцніше стис Бертрандину руку.