Лабіринт - Кейт Мосс

Лише та обіцянка, ті спогади про проведений разом час підтримували його протягом десяти тривалих і порожніх років, неначе промінчику непроглядній темряві.

Гільєм відчув, що в нього розривається серце.

— Алаїс!

На червоному плащі палав маленький білий пакунок з овечої шкури, що за розмірами нагадував Книгу. Рук, які його тримали, більше не було: вони обернулися на кістки та почорнілу плоть, вкриту киплячим лоєм.

Він знав, що не залишилося анічогісінько.

Для Ґільєма тепер усе померло: не існувало більше ні звуків, ні болю — нічого, тільки чистий білий простір. Гори зникли, і небо, і дим, і всі крики кудись поділися.

Тепер ноги більше його не тримали. Гільєм упав навколішки, охоплений розпукою.

Сморід привів його до тями — суміш аміаку, козячих екскрементів, невичищених підстилок та холодного звареного м’яса. Усе це просто застрягло в його горлі й горіло в носовій порожнині, неначе до обличчя надто близько піднесли нюхальні солі.

Уїл лежав на жорсткому ліжкові, з лавку завбільшки, прикріпленому до стіни халупи. Він змусив себе сісти і притулитися до кам’яного муру. Гострі виступи впилися Уїлові в руки, все ще зав’язані позаду.

Уїл почувався так, ніби відбув чотири раунди на боксерському рингу. Все тіло — від голови до кінчиків пальців — було вкрито синцями через те, що його кинули до багажника на самому початку подорожі. Скроня, в яку його вдарив Франсуа-Батист, тепер пульсувала, він відчував кожен твердий та пекучий синець під шкірою, а також кров навколо рани.

Уїл не знав, котра зараз година чи який сьогодні день. Усе ще п’ятниця?

Коли вони покинули Шартр, був лише світанок, можливо, десь п’ята година. Коли ж ті люди витягли його з авта, був полудень, стояла спека, і сонце світило яскраво. Уїл повернув голову, щоб глянути на годинник, але від руху його знудило.

Зачекавши, поки мине напад нудоти, він знову розплющив очі і спробував зрозуміти, де він є. Як з’ясувалося, у якійсь розбитій хижці. Вікно, що було завбільшки з книжку, було заґрачено. У віддаленому куті вмонтовано поличку, немов такий собі столик, і ще табуретка біля нього. Вздовж стіни валялися рештки давнього вогню, повсюди лежав сірий попіл та уламки деревини й уривки паперу. Над каміном на великому гаку висів важкий металевий казан. Уїл помітив на його краях застиглий жир.

Він опустився знову на твердий матрац, накрившись грубою ковдрою, і подумав про те, де зараз Еліс.

Знадвору почулися кроки, а потім і скреготіння ключа у нависному замку. Уїл почув дзенькіт ланцюга, який упав на землю, а потім ревматичне рипіння дверей, які хтось відчинив, і чийсь напіввідомий йому голос:

— Cest l’heure[195]. Час іти.

Шелаг відчувала дотик повітря до своїх оголених рук, а також начебто її хтось переносив з одного місця в інше.

Вона ніби чула здалеку голос Оті, що бурмотів неподалік, коли її виносили з фермерського будинку. Потім Шелаг упізнала повітря підземелля — холодне й трохи вологе, земля поступово опускалася додолу. Там були обидва чоловіки, що ув’язнили її. Вона вже звикла до їхнього запаху — аромату бальзаму після гоління, дешевих сигарет, загрозливої чоловічості, запаху, що змушував її мускули напружуватися.

Вони знову зв’язали їй ноги та руки, викрутивши плечові м’язи. Одне око набрякло. Брак їжі та світла, а також наркотики, які їй кололи, щоб тримати у спокої, — усе це змушувало її голову паморочитися, але вона таки знала, де перебуває.

Оті переніс її назад до печери. Шелаг відчула зміни в атмосфері. Щойно вони зайшли до печери з тунелю, вона відчувала, як напружилися ноги Оті, коли він спустив її вниз східцями саме туди, у ту заглибину в землі, де вона знайшла непритомну Еліс.

Шелаг помітила, що десь палахкотів маленький вогник, мабуть, на вівтарі. Чоловік, який її ніс, зупинився. Вони прийшли якраз до задньої стінки печери, перетнувши межу, де вона раніше зупинялася. Чоловік скинув її з плеча, неначе мертв’яка, і пожбурив додолу. Упавши, Шелаг відчула страшенний біль у боці, але радше розумом, аніж фізично.