Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Бачу, — каже Михась. — Та й що?

А Богун і підморгнув йому.

— Як поцілиш запоясником у шапку отому панові, то повірю, що ти достеменний козак!

— А як ув око лучиш, то теж добре діло буде, — каже старий Бузько.

— А то чом? — питає Михась.

— А того, що посадив клятий Потоцький сих ляшків, щоб за Січою Запорозькою наглядали. Ціла залога їхня стоїть на Хортиці й нікого сюди не пропускає! А як на волость виїхати хочеш, то треба бомагу од їхнього полковника брати.

— Ти ба! — здивувався Михась. — Та я їм зараз!..

Ніхто й не угледів, як він рукою махнув, — блиснуло щось у повітрі, й шапку з голови наче вітром здмухнуло. Озирнувся лях, а його шлик ножем до конов’язі прибитий.

— Пся крев, халєра! — заревів жолдак.

Та за нагайку і до Михася.

— Тихо… тихо, ляше! — каже йому Бузько. І руку на шаблю поклав. — Дивись, а то вуха пообтинаю!

— Або вуса вискубемо по одній волосині! — каже Василь.

Бачить ляшок, що непереливки, та й назад одступив.

— Я тобі, пся крев, ще покажу, як ножами у шляхтича кидати!.. — каже Михасеві. І нагайкою посварився.

Тут і Богун утрутився.

— Вибачай, зацний пане, — каже, хитро примруживши око, — се жарти в нас такі! У Запорожжі як шуткують, то голови розбивають одне одному… а вам і гірше може щось укоїтися!

А Василь до конов’язі під’їхав, запоясника висмикнув, а шапку ляхам кинув.

— Їдьте лучче звідціля, — каже, — щоб ще яке лихо з вами не сталося! — І до Михася: — Тримай свого ножа, хлопче!

Взяв той запоясника і під полу сховав.

— А що, — питає,— не козак я?

Богун і головою покрутив.

— Не бачив я, щоб хтось із мого куріня такого фортеля утнув… — Та й поплескав Михася по плечі.— Рости, небоже, рости — як не на шибеницю, то на палю безпремінно утрапиш!

— Добрий з тебе козак, сину, — каже старий Бузько. — І кінь у тебе як вогонь… їдь з нами, а ми тебе десь притулимо.

Заїхали вони у кріпость, і побачив Михась довгі хати, вшиті куликами з очерету, а трохи далі — великий майдан. На подвір’ях топилися кабиці, а на них парували здоровезні казани, коло яких поралися кашовари.

— Ідіть, — каже старий Бузько синам, — до куреня, а я сього козака до отамана одведу!

Та й завернув коня до невеликої хати, що віддалеки стояла. Насилу під’їхав, аж вибігає на ґанок хлопчак у латаній сорочці та шароварах.

— Здоров, козаче, — каже йому Бузько. — А старшина твоя де?

— Нема, — облизуючись, каже хлопчак. — До кошового пішли.

— А ви що робите?

— А ми вечеряємо.

— Ото й добре, — каже Бузько. — Ось вам ще один козак… Дайте йому їсти, а я з отаманом перебалакаю за нього.

— То ходи, — каже Михасеві хлопчак.

— А кінь? — питає той.

— Коня постав он ув обору, а на ніч я в стайню його заберу, — каже Бузько. — Бувай здоров, сину!

Уклонився йому Михась та й попростував за тим хлопчиною.

От зайшли вони у сіни. Гамір за дверми був, наче у жидівській школі, та допіру Михась поріг переступив, усі й замовкли.

— Хліб-сіль! — каже малий козак.

А йому і відказують хором:

— Їмо, та свій… а ти в дверях постій!

Усміхнувся Михась та й дістає ложку, яку при собі носив за козацьким звичаєм.

— Е ні,— каже, — хлопці, посуньтеся та й мені дайте місце!

Загомоніли козаки.

— О, — кажуть, — се, певне, бувалий чоловік! Сідай, братику, сідай, да вечеряй з нами!

— А звідкіля се, — питає мордатий козак, — ти тут узявся такий?

— А що?

— Одвічай, коли питають у тебе, а то бубни заробиш зараз!

Тут хлопчина, которий Михася привів, і каже:

— А ти, Барабашу, звичаю січового не знаєш? Нагодувати треба спершу козака, а тоді й допитуватися, хто він та звідки! — Та й кивнув хлопцям, що за столом сиділи. — Ану посуньте сагана,[27] щоб і він кулішу зачерпнув! Та не хапайте один поперед другого, як собаки, —