Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Тут ми зупинилися і, доведені до відчаю нестерпною спрагою, випили до останньої краплі всі рештки води. Всього припало по півпінти46 на людину, тоді як кожен із нас із насолодою випив би по галону47.
Тоді ми лягли знову. Я вже засинав, коли почув, як Амбопа, звертаючись до самого себе, мовив по-зулуському:
— Якщо ми завтра не знайдемо воду, то всі помремо, раніш ніж зійде місяць.
Незважаючи на спеку, я здригнувся. Не можна сказати, що думка про можливість такої страшної смерті була приємною, але навіть вона не завадила мені заснути.
Розділ VI
ВОДА! ВОДА!
Через дві години я прокинувся. Було близько четвертої години ранку. Як тільки перша настійна потреба у сні, викликана фізичною втомою, була задоволена, я знову відчув болісну спрагу. Більше мені не вдалося заснути. Уві сні я бачив, ніби купаюся в ріці, облямованій зеленими берегами, порослими деревами, але, проснувшись, повернувся до печальної дійсності. Нас оточувала все та ж безплідна пустеля, і мені пригадалися слова Амбопи, що, якщо в цей день ми не знайдемо води, нам загрожує жахлива смерть. Жодна людська Істота не змогла б довго прожити без води за такої спеки. Я сів і почав терти своє брудне обличчя сухими, зашкарублими руками. Мої вуста й повіки злиплися, і, тільки протерши, мені вдалося насилу їх розтулити. Незабаром повинно було зійти сонце, але в повітрі зовсім не відчувалося ранкової свіжості. Нас оточував задушливий, розжарений морок, що не піддається жодному опису. Мої супутники ще спали. Нарешті так розвиднілося, що вже можна було читати. Тоді я розгорнув маленьке кишенькове видання легенд інголдзбі, яке я захопив із собою, і прочитав “Реймську галку”. Коли я дійшов до місця, де говориться:
Ніс хлопчик маленький жбанок золотий, По вінця налитий кришталем води, Що лиш між Намуром і Реймсом тече Бірюзовим струмком…
я мимоволі почав прицмокувати своїми потрісканими вустами чи, точніше, спробував це зробити. Сама лише думка про цю чисту воду зводила з розуму. Якби тут з’явився кардинал зі своїм дзвіночком, священною книгою і свічкою, я кинувся б до нього і випив би всю воду, призначену для омивання рук, навіть якби вона була вже повна піни від мила, гідного омивати руки папи, і якби я знав, що за це на мою голову впаде найважче прокляття всієї католицької церкви. Я думаю, що тоді у мене від спраги, втоми й голоду трішки запаморочилося в голові. Мені раптом живо уявилося, якими здивованими очима дивилися б кардинал, супроводжуючий його гарненький маленький служка і сама реймська галка на невисокого, засмаглого, сивого мисливця на слонів, коли він раптово, одним стрибком, опинився б коло них і, засунувши свою брудну фізіономію в посудину з водою, проковтнув би залпом дорогоцінну вологу до останньої краплі. Ця думка здалася мені такою кумедною, що я засміявся хриплим сміхом І цим розбудив моїх супутників, які тепер теж почали протирати свої брудні обличчя, злиплі повіки і спечені вуста.
Як тільки всі повністю очунялися від сну, ми взялися обговорювати становище, яке було досить серйозним. Не лишалося більше ні краплі води. Ми перекинули фляги догори дном і намагалися лизати їхні шийки, але з цього нічого не вийшло — вони були абсолютно сухі. Гуд, який ніс пляшку бренді, почав поглядати на неї жадібними очима, але сер Генрі швидко взяв у нього пляшку й заховав її, тому що в нашому становищі напитися спирту означало б наблизити свій кінець.
— Якщо ми не знайдемо воду, ми загинемо, — сказав він.
— Якщо можна вважати достовірною карту старого португальця, — сказав я, — то десь неподалік має бути вода.
Ніхто, очевидно, не дістав великого задоволення від цього зауваження. Було цілком зрозуміло, що не слід покладати великі надії на карту. Поступово все світлішало і світлішало. Ми сиділи, байдуже дивлячись один на одного. Раптом я помітив, що готтентот Вентфогель підвівся і почав бродити навколо, не відриваючи очей від землі. Раптом він зупинився і, видавши гортанний вигук, указав на землю.
— Що там таке? — вигукнули ми і, скочивши на ноги, разом кинулися туди, де він стояв, указуючи на землю.
— Припустимо, — сказав я, — що це досить свіжий слід газелі, що ж із цього?
— Газелі не йдуть далеко від води, — відповів він по-голландському.
— Так, — відгукнувся я, — слушно. Я забув про це і дякую за це богові.
Маленьке відкриття вдихнуло в нас нові сили. Дивно, як людина навіть у відчаї чіпляється за найслабкішу надію і почувається майже щасливою! Коли ніч темна, то навіть єдина зірка все ж ліпше, ніж нічого.
Тим часом Вентфогель, задерши догори свій кирпатий ніс, вдихав гаряче повітря, точнісінько як старий гірський баран, що чує небезпеку. Раптом він знову заговорив.
— Я відчуваю запах води, — сказав він.
Ми дуже зраділи, оскільки знали, яким надзвичайним природним чуттям володіють люди, які виросли в пустелі.
Якраз цієї миті зійшло сонце в усій своїй пишноті, і перед нашими здивованими очима з’явилося приголомшливе видовище, що на хвильку ми навіть забули свою спрагу.
На відстані не більше сорока чи п’ятдесяти миль од нас, сяючи, як срібло, в ранковому промінні сонця, підносилися Груди Цариці Савської; обабіч неї на сотні миль тяглися великі гори Сулеймана. Тепер, коли я сиджу тут, за своїм столом, і пишу ці
