Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

— Я…

Друкуватися Д. Ткач почав рано, ще в тридцятих роках (у донецькому журналі «Забой» та криворізькій газеті «Червоний гірник»), однак то були перші спроби пера, хоч і досить пристойні. Динамічний сюжет, активні, схильні більш до дії, а не до безплідних розмірковувань характери, економна пружна фраза — такі прикметні риси виявлялися в ранніх оповіданнях письменника, риси, які потім не зникли, бо на них лежала печать особи самого автора, а, розвиваючись і поглиблюючись, стали визначальними у всій його творчості.

У 1948 році майже одночасно виходять дві книжки Д. Ткача: «Моряки» і «Плем'я дужих» (перша частина роману). Тепер він працює плідно, упевненіше. З'являються романи «Крута хвиля», «Арена», повість «Чергове завдання», книжки для дітей: «Гриць хоче стати моряком», «Хлопчик з берега», «Небезпечна зона» та інші.

Дмитро Ткач володіє різностороннім талантом оповідача. Його твори іноді такі не схожі один на одного, ніби писали їх різні люди. Письменникові дається нищівна сатира («Татко й дитятко»), жанр героїчного оповідання, часом близького до легенди («П'ять миль», «Комендант моря»), ліричні етюди («Біла лілея»), а також звичайні побутові й виробничі сцени, з яких, власне, й зіткано такі речі, як «Плем'я дужих», «Арена».

Читачі завжди цікавляться тим, що спонукало письменника взятися за перо. Це питання Д. Ткач висвітлив в одному з листів до автора передмови. Він зазначив: «Копи мене запитують: «Звідки у вас почалося письменство?», я відповідаю: «Від Джека Лондона». Так воно й було. Після «Мартіна їдена» я зрозумів, що мені треба писати. Та хіба тільки це? А його північні оповідання! А весь він — сильний і героїчний!»

Особисте життя автора, його людська індивідуальність. Чи не в цьому ключ до розуміння творчості кожного митця, її стильових особливостей, критеріїв авторської оцінки позитивних і негативних персонажів? Тож окреслю головні віхи біографії Д. Ткача, наведу деякі епізоди з неї, епізоди такі яскраві, що вони самі по собі можуть сприйматися, як новели.

Дмитро Васильович Ткач народився 11 вересня 1912 року в місті Орлику Полтавської області в родині столяра. Після закінчення семирічки працював на Дружківському заводі (Донбас) пресувальником, потім літпрацівником заводської багатотиражки. У 1932 році за відрядженням комсомолу вчився на курсах працівників, преси при ЦК КП(б)У в Харкові. По закінченні курсів працював у редакції криворізької міської газети «Червоний гірник», служив у Військово-Морському Флоті, після служби знову повернувся до редакції і навчався у Криворізькому вчительському інституті.

З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був на фронті, брав участь у боях на суші й на морі. За виконання бойових завдань нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня та Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За оборону Кавказу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».

Щоб юні читачі уявили Дмитра Ткача на фронті, розповім про подвиг, за який він одержав одну з своїх нагород.

Корабель «Шторм», на якому відділенням радистів командував старшина 1-ї статті Д. Ткач, повертався з бойового завдання. Коли почало світати, радянських моряків атакували ворожі торпедні катери, відкрили вогонь з крупнокаліберних кулеметів.

Дмитро Ткач саме стояв у центральній радіорубці і спостерігав, як вахтовий радист приймає шифровку. Зненацька кулемет ударив по рубці, розбив ілюмінатор, поранивши радиста, і в цю мить Ткач побачив, що радіоапаратура завмерла, всі стрілки передавача й приймача зупинились на нулю.

Вискочивши з радіорубки, одразу помітив, що вершечок щогли відтято кулями, як ножем, а один кінець радіоантени лежить на палубі. Довго роздумувати не було часу, кораблеві загрожувала смертельна небезпека. Схопив кінець антени й подерся на щоглу. Трасуючі кулі — червоні, жовті, зелені — весь час супроводжували його, фашисти зрозуміли, що сталося, і намагались будь-що збити радиста. Та ось кінець антени закріплено, і Дмитро Ткач шугонув донизу.

Радіоапаратура запрацювала. Командир корабля наказав викликати по радіо літаки. Невдовзі прилетіли два наші штурмовики й допомогли розвіяти ворожу навалу.

Цей епізод письменник використав у повісті «Спокійне море».

А ось іще один випадок з війни. Він такий незвичайний, що можна подумати, наче це витвір фантазії а не реальний факт.

Сторожовий корабель «Шторм» супроводжував транспорта до лінії вогню. Нерідко його прикривали літаки з повітря. Менший брат Д. Ткача, Олександр, був льотчиком, але вони нічого не знали один про одного. «Я тільки знав, — читаємо у новелі «Мій брат», — що він десь ширяє в небі на літаку, сам я не розлучався з морем і кораблем. А море, як і небо, — безмежне: піди пошукай».

Цього разу на морі і в повітрі було спокійно, та раптом почулось у навушниках:

— Гей матрос! Що ти там робиш? — хтось питав з літака.

— Сиджу на вахті, — відповів йому Ткач. — Німців поки що не чути, то скучаю.

— А хочеш, я заспіваю тобі, щоб не скучав?

— Давай, послухаю.

І льотчик заспівав популярну пісеньку з фільму «Діти капітана Гранта». Чим далі Ткач вслухався в той голос, тим більше переконувався: він!.. Щосили гукнув:

— Шура, це ти?

Пісенька обірвалася, почулось у відповідь:

— Митя?!

Виявляється, брати разом вели транспорт до лінії вогню: один — з повітря, другий — з моря. Пізніше, уже наприкінці війни, Олександр загине в повітряному бою, захищаючи Мурманськ від нальоту фашистської авіації. Так їм і не судилось побачитися…

З цього факту й народилась новела «Мій брат».

Після війни Д. Ткач працював у редакціях газет «Червоний гірник» (Кривий Ріг), «Зоря» (Дніпропетровськ), заступником редактора журналу «Дніпро» та головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь», директором видавництва дитячої літератури «Веселка». Зараз перебуває на творчій роботі.

Давно відгриміли запеклі битви на фронтах Великої Вітчизняної, а колишні моряки-чорноморці, — і ті, що знали Дмитра Ткача особисто, і ті, що знають його як письменника, — надсилають відгуки на книжки свого побратима по зброї, допомагають уточнити якісь події, підказують нові теми.

Не забув Д. Ткача і колишній командир корабля «Шторм» віце-адмірал Петро Васильович