Смерть малороса або ніч перед трійцею - Антон Дмитрович Мухарський
«Та чула! Голову йому гарно проломили… Він же ж Гальки Чумаківни чи то двоюрідний племінник, чи онук? Так вона розповідала, що ледь з того світу витягай, машину продали, корову, щоб гроші на операцію та лікування зібрати… І нащо воно їм треба каліку тепер вдома мати? Воно ж ледь ходить, дурню якусь несе і соплі носом пускає. Ото ділов наробили через ту Вальку Прокопенчиху… А вона, ця блядь, чуєш, кажуть, до Києва попхалася і там десь у стриптиз-клубі працює! Так отой малий Сашка, який у неї закоханий був, кажуть обіцяв і до самого Києва поїхати та й усіх хахалів її перестріляти! А що він такий, він зможе! Гаряча кров…»
«Так, вони усі такі… Гордієнки…»
Та раптом поважну та неквапливу бесіду обох плисецьких старожилів перервав не такий вже і далекий дикий крик, що почувся наче знадвору.
«Що за чорт!» — так і заклякла із чашкою у руці тьотя Катя, широко розкривши вже сонні очі.
А вже за хвилину, певне, той самий «чорт» бився до них у ворота.
«Василь Денисович! Василь Денисович! Тьотя Катя-а-а-а-а… Відкрийте-е-е-е-е…»
«От сука, я йому зараз, козлу лисому, по рогах таки настучу! — рвучко схопився з місця Василь Денисович, бо впізнав голос Леся, і думаючи, що то він з п'яних очей рветься до них у господу, побіг до воріт, прихопивши із собою здоровезний дрин, яким зазвичай мішав бодягу для свиней.
Так і хотів вже угріти проміж очей, але розчахнувши хвіртку, і вже був замахнувшись, закляк, бо майже з порогу заволав до нього божевільний Лесик:
«Сто баксів, дядя Вася, сто баксів даю… відвезіть мене до Києва у лікарню…»
«Тю, та що з тобою…» — так і опустив дрина долу.
Лесик стояв проти нього геть голий і босий, загорнутий лише у нижній частині тіла у рожевий махровий рушник.
«Швидше, дядю Васю, вмираю!»
Тут вже Василь Денисович справді здивувався, бо вперше у житті чув, щоб Лесик розмовляв українською мовою.
«О! Та ти і по-нашому вмієш, не тільки «по-гарадському!» — усміхнувся старий плисака. «Швидше, дядя Вася, благаю!» «Так а що сталося? Чого сам не можеш їхати?» «Не можу… болить! Благаю, скоріше, бо вмру!»
Пару хвилин тому Лесик, ледь замотавшись у широкого рушника, спробував заповзти у машину, щоби чкурнути у місто. Але, коли він спробував сісти на сидіння біль такої сили пронизав усе його тіло, що очі вилізли з орбіт і він, широко роззявивши рота закричав щосили і, вискочивши з машини, як був, побіг по допомогу до сусідів, бо інстинктивно відчув, що порятунок може прийти тільки з їхнього боку.
«Двісті баксів, дядю Васю, тільки швидше везіть у місто! Благаю! Благаю! Благаю!» — тіпався у істериці, до якої, здається, й діла не було простому селянину.
«Та тихше ти, Матвієнок побудиш, — спробував заспокоїти його Василь, бо побачив, як у сусідній господі запалилися вікна і заворушилася люди, визираючи на двір, з якого долинали несамовиті Лесикові крики. — Ти краще скажи, що сталося?»
«Потім, дядю, Васю, в машині, все розкажу тільки везіть швидше… Триста баксів даю!»
Поки дядя Вася неквапливо повертався у дім, поки докладно розповідав усе дружині, поки вона теж виходила до Лесика, намагаючись випитати, що ж з ним таки сталося («живіт болить, може аппендицит!» — відбріхувався Лесик), поки вони радились, чи варто Лесика везти до Києва, чи може поїхати до Василькова, де є цілодобова лікарня, чи взагалі, просто поїхати у центр села, де були громадські телефони і спробувати викликати швидку, Лесик стояв обпершись спиною об паркан і важко дихав, дивлячись в одну точку і раз у раз промовляючи: «Швидше, благаю, швидше!»
А ще розуміючи, що від нав'язливих питань, мовляв «що з ним сталося?» йому не відв'язатися, почав у своїй свідомості якось уривчасто і непевно лаштувати «робочу версію» своєї травми.
Серед усіх варіантів найбільш «пристойною» виглядала версія, що його так — пляшкою в дупу, катували якісь умовні бандити… Що за бандити і через що катували? Оце треба було придумати, щоб хоч якось пояснити тим же ж лікарям свій безпорадний стан і причину травми…
Нарешті з воріт вийшов готовий до подорожі Василь Денисович і вони пішли до машини. Зробити це Лесю було дуже важко, але він тримався, стиснувши зуби, сопучи носом і намагаючись не закричати. Кроки робив маленькі на прямих ногах, бо його сідниці при ході страшно так і боляче спазматично стискалися (знаєте, як під час гострого проносу), намагаючись виштовхнути з організму чужорідне тіло, що засіло у прямій кишці. Але коли Лесь хоч трошки послабляв м'язове напруження сідниць, то унизу живота знову прорізався такий біль, буцім його кишки по живому розтинали тупою бритвою.
З тяжкою бідою діставшись автівки, він потроху заповз на заднє сидіння і впав на нього спиною, обережно підтягнувши ноги усередину. У той час Василь Денисович поважно і спокійно відкривав ворота.
Коли ж він, завівши двигун, почав абсолютно неквапливо, наче мав справу з нормальною здоровою людиною, до ладу розпитувати у Лесика де тут і що, то Лесик затамовуючи від болю подих, крізь зуби спершу відповідав йому, що перша передача втикається не так, як у його «Жигулях», що металобрухтом от вже другий рік стояли на подвірні їхньої господи, а по-іншому, що ближнє світло вмикається отам, вікна відкриваються кнопками на підлокітниках, а для того, щоб дати назад треба утопити ручку коробки передач униз. Коли ж селянин абсолютно природно запитав, наче у нього за спиною не було вмираючої людини: «Скільки ж вона бере на сотню?», то тут Лесик не витримав і зашипів: «Поїхали благаю…»
І вони поїхали, але їхали не довго. Дорогою Василь Денисович разів зо п'ять, долаючи сільські перехрестя, втикав не ті передачі, різко гальмував, матюкався і автівка сіпалася, спричиняючи Лесю неймовірні страждання. Але коли вони виїхали на асфальтову дорогу, що вела до сусідньої Калинівки, то селянин, трохи призвичаївшись до їзди, знову задав те саме питання: «Так що ж сталося?»
«Та то, певне, мене стара виразка шлунку прихопила, бо я «морячкиної» самогонки обпився, а може, «морячка», щось у ту самогонку підмішала… — збрехав перше, що спало на думку.
Василь Денисович, не зовсім повіривши у ту версію, байдуже знизав плечима, мовляв «не хочеш правду казати, ну то твоя справа!»
Отак лежачи на задньому сидінні, Лесик важко, уривчасто дихав ротом, тримаючись
