Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич

Похід відбувався так само пиняво, як і марш на Чигирин. У Черкасах військо знову задержалось і на квартирі великого гетьмана знову щоночі гриміла музика, розлягався бренькіт скла, лунали п’яні співи, писк, та регіт жінок. Робили припущення, будували дальші пляни тільки на основі листа Ґродзіцького, команданта Кодака. Не знали, що сталось там біля Жовтих Вод, хто кого переміг. Не знали, чи облога польського війська закінчилася. І ніхто про це не подумав, ніхто не посмів виступити з думкою, щоб вирушити на відсіч молодому Потоцькому.

А показалося пізніше, що часу на те, щоб прийти з поміччю Степанові, було доволі. Військо, негодуючи на полководців за незрозумілий нікому відворот, здеморалізоване, без твердої руки, без зайняття, вешталося скрізь, грабило, що попало, грало в кості й пило, пило. Між військом ходили різні слухи; різні різно вияснювали собі відворот. Більшість вірила, що гетьмани ждуть на помічні полки різних панів, головно на полки князя Яреми Вишневецького.

Була ніч. У переповнених військом Черкасах було гамірно й весело. Гетьманська квартира гляділа в темряву ночі ясно освіченими вікнами. Перед квартирою стояло багато осідланих коней, повозів, важких, чепурно прибраних коляс. Скрізь вешталися джури, слуги, служниці, куховари й куховарки, гайдуки, лакеї, драгуни. З кімнат доходив голосний гомін музик. По місті волочились п’яні вояки з вигуками та крикливими піснями; тут і там розлягались вистріли з пістоля, а довкола Черкас на темному тлі неба клались червоні відблески заграви.

То з наказу гетьманів горіли довкола сусідні села й хутори.

На краю містечка, в нужденній повітці, обставленій сторожею лежав зв’язаний Нечай. Хоч численні, правда не дуже тяжкі, рани, що їх отримав, обороняючись, поволі гоїлися, хоч сила верталася, але в душі пекло вогнем.

І до нього дійшла чутка, що з передовим військом погано. І від його уваги не заховалось, що польські гетьмани відступають. Бачив, відчував, стежив настрій польського війська. Його душа рвалась там, у степи, на лицарську славу, по геройські подвиги, а він мусів лежати ось тут на купі гною, зв’язаний, безпомічний.

Чарнецький від’їхав із Степаном Потоцьким. Це врятувало йому покищо життя, бо Чарнецький випросив собі його від гетьмана, в якого був у великих ласках. Але тепер, коли Чарнецький пропав, гетьман — думав Нечай — сам собі його нагадає.

Темно було в повітці. Крізь стіни, плетені з хворосту, блимали зорі; з міста долітав гомін; чути було слова вартових. До них пильно й жадібно прислухався Нечай.

Сьогодні завважив зміну. Мушкетери Денгофа, що звичайно держали варту, відійшли і на їх місце прийшли драгуни. Замість німецької мови, якою послугувалися мушкетери, Нечай почув нарешті свою, українську, бо драгуни рекрутувались передусім з українців.

Відділ драгунів займав усю цю частину передмістя. На подвір’ї чути було порскання коней, метушню, пісні, здебільша українські, перекликування і гамір, який звичайно товаришить постоєві більшого відділу кінноти. Хвилинами видавалось Нечаєві, що він не в полоні і не посеред чужої ворожої сили.

Недалеко повітки драгуни розвели велике вогнище і кидали до нього все: хворост, солому, розібрані плоти, хазяйське знаряддя, двері, дошки, вулики, з яких добували тогорічній мед, тощо.

Нараз Нечай насторожив вуха. Став пильно прислухатись до розмови. Почув, як хтось підійшов до варти, і почув слова:

— А кого то ви, хлопці, так пильно ось тут стережете?

Йому відповів хтось із видимою злістю:

— Ти тут чого? Волів би я тебе так стерегти, як того там. Відійди!

Але приходець, видко, не спішився відходити. Стишив голос так, що Нечай мусів добре прислухатись, щоб дещо почути. Присунувся з великим трудом ближче до стіни повітки, звідки міг багато краще чути, що говорили при ватрі.

— Його, кажуть, Хмельницький полковником наставив.

— Але що він дався їм узяти?

— Ти не бачив, як він поранений? Був сам тільки з молодим джурою, а на нього наскочив Гдешинський із Корицьким і цілою корогвою.

— Ого!

— Боронився, кажуть, по молодецьки. Чимало там упало з його руки. Корицького порубав так, що відвезли його до Києва. Навряд, чи живий.

Замовкли. Чути було тільки хрупіт сіна в кінських щоках, спів соловейка над рікою та далекий гомін із міста.

— Стій, чорте сухоребрий! — закричав нараз один із вартових, кленучи піднявся й пішов робити лад із кіньми. Залишився один, разом із тим, що прийшов до вартових.

— Так кажеш, що Хмельницький його полковником наставив?

— Так кажуть.

— Це полковник! Не то, що наш Одживольський.

— Шкода, що попався в такі руки. Ледве, чи живий вийде.

— А ми?... А ми навіщо тут?

— Ми?.. — В голосі вчувалось велике зачудування.

— Ми. Ти і я і всі. Невже ми дамо йому загинути?

— Що ж нам робити?

— Не знаєш? Степ ось тут. На ньому недалеко наші!

— Тсс! Цить! Хтось іде.

Перед повіткою заворушилось. Нечай почув тупіт коней, нові голоси, хряск сідел, брязкіт зброї. Хтось говорив по-польськи.

— А цо там, хлопци?

— Нічого нового, пане полковнику.

— Єнєц єст?

— Є, ваша милосте.

— Ґдзє он?

— Тут, у повітці.

— А де поручник Красносельський?

— Тут, на квартирі.

— Скажи йому, що я чекаю.

За хвилину Красносельський був при ньому.

— Мосці поручнику. Візьмеш свою корогву і заведеш єньца перед пана гетьмана. Потім зголосишся у пана Гдешинського і з ним поїдеш на роз’їзд.

— Слухаю — відповів Красносельський. — Кому передати в’язня?

— Передай панові Яскульському. Ним вони сьогодні трохи побавляться. Ге-ге!

Голоси віддалилися. Далекий тупіт коней указав Нечаєві, що пан Одживольський від’їхав. На подвір’ї настала метушня. Вояки напували коней, накладали сідла, стягали зброю. Чути було біганину, лайку, скимління коней, що бились із собою.

Дрантиві двері до повітки заскрипіли і Нечай почув, що хтось тихим голосом промовив:

— Пан Нечай?

— Я тут.

— Слава Богові! Слава Богові! Довго я наклопотався, поки добився варти при тобі, пане полковнику. Я Красносельський, поручник драгунів. Віддавна вже хотів я вашу милість видобути з опресії.

Говорячи оце, зручно поперетинав кинджалом шнури, якими перев'язано Нечая. Після того вийшов.

Нечай випростався і зрадів, коли відчув, що сили не покинули його. Красносельський вернувся скоро, несучи з собою верхній одяг, шаблю та пістолі. Коли Нечай переодягався, Красносельський не переставав говорити:

— Їх милості Виговський і Кричевський дуже побивались за тобою, полковнику. Їм то я обіцяв, що буду тебе