Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Марту трясла пропасниця. Її бурхлива натура кричала проти нелюдського поводження, і за якусь мить вона б уже зіскочила на ноги і не пам’ятаючи себе намагалася б підняти й інших.

— Навіть не думай про це! — повернув до неї голову Гренд Доулд. — Чуєш, що я тобі кажу?

Марта тільки застогнала і відвернулася. Від придушеного ридання здригалися плечі.

… Їх перераховували. Раз, вдруге. Тицяли у кожного автоматом і реготалися, коли чули лякливий вереск у відповідь і затихаюче схлипування, заглушене доторком обличчя до підлоги.

— Тут є сімдесят п’ять пасажирів і чотири стюардеси, — комусь по рації доповідав старший. — Одну довелося втихомирити (пауза), та знаю я (знову пауза), але вона намагалася сконтактуватися по рації з капітаном. О! Так? Я не знав, що він знешкоджений… Самі знаєте, хлопці знервовані до краю.

Потім їм дозволили підвестись і навіть сісти. А через хвилину у гучномовці пронявкало:

— Виліт рейсу Варшава-Мельбурн відкладається на десять годин. Приносимо свої вибачення і за тимчасове відключення телефонного зв’язку. До послуг пасажирів — бар з прохолодними напоями. Бажаємо приємно провести час.

— Пане Доулде, благаю, якщо ви розумієте, що тут відбувається, поясніть, будь ласка. — Дівчина присунулась ближче до старого і мимохіть торкнулась його плеча.

Доулд, як неспрацьований запал, цитькнув на дівчину, хотів відсунутись від тієї тонкосльозої переляканої українки подалі, але щось заворушилося усередині, розповзлося по всьому тілу незнаним відчуттям, навіть підступило до горла і тому він не зміг цитькнути на Марту як годиться. Сопів і збирався з думками, щоб тихцем таки щось відповісти цій… набридливій (Сам собі збрехав, знайшовши таке слівце, інше не міг вимовити, бо це було б йому не властиве. Хіба до нього можуть горнутися люди?) попутниці.

Хто-хто, а Доулд відразу зрозумів, що вони ускочили в халепу. З досвіду знав, — якщо бути сумирними, їх ніхто не зачепить. Він знає, що робиться, і навіть стовідсотково впевнений («капітан знешкоджений»), що воякам потрібен «Боїнг» і більше нічого. Екіпаж, стюардеси підуть як заручники. Схоже, що й пасажири згодяться для цього. Але не всі…

— Не реви, — нарешті процідив до Марти. — Завтра вони нас відпустять. Їм зайвий міжнародний скандал з пасажирами не потрібний. Досить, що одну вискочку провчили…

— Як ви так можете говорити? — обурилася Марта і навіть відсторонилась від Доулда. — Звідки ви про все знаєте?

Стефан, почувши розмову, підсунувся ближче до Доулда та Марти. Згодом до них приєднався і Майкл.

— Знаю, — із злістю буркнув Доулд. Його професійний досвід наказував не патякати забагато, але обставини, в яких він опинився, змушували прокручувати ситуацію по-іншому. І він знав, як. «… приносимо свої вибачення і за тимчасове відключення телефонного зв’язку»…

— Ви ось що, — тихо почав Доулд, позираючи весь час на вартових, що стояли на дверях терміналу і слідкували за пасажирами. — Тут відключили телефони, ймовірно, що відключать електрику. При такій спекоті, самі знаєте, що це означає. Виходу назовні із цього свинюшника не буде. Раджу запастися хоча б водою і купити щось попоїсти, поки про це не здогадалася решта. Не думаю, що вибір і запаси в барі розраховані'на таку кількість транзитних пасажирів. Йдіть, поки не зчинилася паніка. А то потім, не виключено, по комусь з особливо розпещених і нетерплячих справді випустять автоматну чергу.

— Ми із Стефаном підемо, — підвівся з місця Майкл. — А Марта нехай буде біля вас. Погляньте, вона вся тремтить.

— Це з неї гонор совдепівський виходить, — прогиготів Доулд. — Може б, твій червоний серпастий паспорт і налякав тих смаркачів, обвішаних автоматами? Вона, молоді люди, як справжній комуніст, уже збиралася ринутися в бій без розуму і мети, як це робили ваші радянці, та повстати проти озброєних молодиків.

— Ну, ви й скажете таке, — втрутився Стефан, — дозвольте нагадати, що совдепії, дякувати Матері Божій, немає. А є Україна, самостійна держава, в якій живуть такі чарівні дівчата, як наша Мартуся.

— Але ж ви лихий, — хитнула головою Марта.

— Ви що, пане Доулде, не любите людей?

Доулд засопів і відвернувся від дівчини. Чорт забирай, — він дозволив собі розслабитися і навіть заговорити не так, як звик. Добре, що потім взяв себе в руки… Видно, не зміг себе повністю перекроїти, перелицювати, десь якась ниточка і лишилася…

Доулд витягнув з кишені пігулку і проковтнув, із насолодою запиваючи водою. Ще кілька ковтків — І бляшанка буде порожньою. Але не варто панікувати, — він вчасно послав хлопців по воду. Перед очима знову повилася червона нитка… Невже пігулка почала діяти і він зможе переключитися на щось інше? А це значить, треба пошукати Ероута-молодшого. (Доулд нахилився і поставив бляшанку біля ніг).

Свого переслідувача він не бачив з моменту вторгнення на летовище озброєного загону. Цікаво, де він?

Довго блукати поглядом не довелося. Якимось дивом Ероут опинився неподалік, сидів у кріслі червоний, — переляк з нього сходив рясними краплинами поту.

Як і передбачав Доулд, паніка розпочалася години через три. Справжньої паніки поки не було — поки що — але до неї лишалося небагато, всього один крок.

Спочатку з бару зник кельнер. Зник, як тільки розпродав й без того скупий запас води, алкогольних напоїв та булочок з сиром. Зник так швидко, що не встиг зняти з вітрини ряд пляшок з вишуканими етикетками, котрі завжди зваблювали охочих до чогось міцного пасажирів.

Майкл та Стефан принесли пакунок з шести бляшанок тоніка і кілька булочок.

— Воду будемо економити, — сказала Марта. — Пану Доулду треба чимось ліки запивати. Йому, самі бачите, як важко у цій духоті. (Тоді ще у терміналі крутились на стелі два великі вітряки