Гробниця - Кейт Мосс
Поклавши велику сумку в багажник, водій захлопнув за Мередіт дверцята, сів за кермо. Таксівка різко рвонула з місця, вливаючись у божевільний транспортний потік французької столиці. Інстинктивно-обачливо притиснувши до себе сумочку, Мередіт дивилась у вікно, а повз неї миготіли бульвари, кафе, скутеристи й стовпи з ліхтарями. Їй почало здаватися, що вона особисто знала всіх муз Дебюссі, його коханок, натхненниць і дружин: Марі Васньє, Ґабі Дюпон, Терезу Роже, його першу дружину Ліллі Тексьє, його другу дружину Емму Бардак, його улюблену доньку Шушу. Їхні життя, їхні обличчя, їхні характери — ось вони, тут, перед її очима, — дати, спогади, музика. Мередіт уже придумала приблизний план біографії й задоволено констатувала, що подальший текст добре лягає на цей план. Тепер їй лишалося тільки оживити його, додати барв і вдихнути в нього атмосферу дев’ятнадцятого сторіччя.
Час від часу Мередіт здавалося, що життя Дебюссі є для неї реальнішим за її власне повсякдення. Утім, вона гнала від себе цю думку. Бо зосередженість на роботі, заглибленість у неї чимало прискорювали творчий процес. Тому для того, щоб учасно закінчити книжку, вона мала й далі плекати такий стан душі.
Таксівка скреготнула гальмами й зупинилася. «Отель Аксіаль-Бобур. Вуаля».
Мередіт розплатилася й увійшла всередину.
Готель мав досить сучасний вигляд і більше скидався на якийсь бутик-готель у Нью-Йорку, ніж на те, що вона очікувала побачити в Парижі.
Якийсь він зовсім не французький.
Будівля була споруджена в мінімалістському стилі, уся являла собою скло та прямі лінії. У вестибюлі виднілися масивні крісла з різнокольоровими покривалами «собачі зуби», характерними для середньовічної Англії. Крісла були розставлені довкола столиків із димчастого скла. На хромованих стелажах біля стін лежали мистецькі часописи, примірники журналу «Boг» та газети «Парі-Матч». Зі стелі звисали велетенські, завеликі для такого залу світильники.
Явно перестаралися з обстановкою.
У дальньому кінці маленького вестибюля був бар, коло якого стояли нечисленні чоловіки й жінки з келихами в руках, посьорбуючи коктейлі. Багато вишуканих костюмів та оголеної плоті, змащеної тональними кремами. На аспідному прилавку стояли блискучі міксери, а скляні пляшки відбивались у дзеркалі в холодних неонових променях. Чулося торохтіння льоду та дзенькання келихів.
Витягнувши з сумочки кредитну картку (несхожу на ті, що використовуються в Англії) — на випадок, якщо забракне готівки, — Мередіт підійшла до столика. Реєстратор, приязна струнка жінка в брючному костюмі, оформила її швидко та зі знанням справи. Мередіт утішилася з того, що її дещо призабуту французьку зрозуміли без проблем, бо вона вже досить тривалий час не говорила цією мовою.
Добра ознака.
Відмовившись від пропозиції допомогти з перенесенням валіз, Мередіт записала пароль для бездротового комп’ютерного доступу, піднялась у тісному ліфті на третій поверх і, пройшовши темним коридором, знайшла свій номер.
Кімната виявилася досить маленькою, але чепурненькою та стильною; усе в ній було оформлено в брунатних, кремових і білих тонах. Покоївка вже встигла ввімкнути нічний світильник над ліжком. Мередіт пробігла рукою по простирадлах. Добра білизна, приємна на дотик і м’яка. У стінній шафі — багато місця, хоча наразі їй це ні до чого. Кинувши дорожню валізку на ліжко, Мередіт витягла з меншої сумки переносний комп’ютер і поставила його для підзарядки на скляну поверхню столика.
Потім підійшла до вікна, відсунула портьєру й підняла жалюзі. Кімнату відразу ж наповнив шум транспорту. Унизу, на тротуарі, невеличкий натовп добре вдягненої молоді насолоджувався навдивовижу тихим і теплим жовтневим вечором. Мередіт висунулась у вікно. З нього було добре видно в усіх напрямках. Ген там, на протилежному розі, — універмаг; жалюзі на його вікнах спущено. Зате кафе, бари, цукерні та крамнички — усі відчинені. З них на тротуар лине музика. Повсюди сяють неонові й жовтогарячі ліхтарі, усе довкола залите світлом, скрізь рухаються силуети людей і машин. І все — у приглушених нічних тонах.
Спершись ліктями на чорну балюстраду з кованого заліза, Мередіт деякий час просто стояла й дивилася, шкодуючи, що надто зморена й не може вийти надвір і влитися в потік життя. Потім, відчувши, що трохи змерзла, вона потерла руки, що від холоду вкрилися мурашками, і прослизнула в кімнату.
Зачинивши вікно, Мередіт розпакувала речі, повісила свою нечисленну одіж у шафу й пішла в душову, яка розташовувалася за оригінальними розсувними дверима й теж була оформлена білими кахлями в агресивно-мінімалістському стилі. Швидко помившись, Мередіт загорнулася в халат, надягла товсті вовняні шкарпетки й, наливши собі склянку червоного вина з міні-бару, заходилася перевіряти електронну пошту. Їй удалося досить швидко підключитись, але нічого особливого не виявила — лише двійко і-мейлів від друзів, котрі цікавилися, як її справи, лист від матері — Мері, котра питалася, чи все гаразд, та рекламне запрошення на концерт. Мередіт зітхнула.
Від видавця — нічого. Перша частина авансу мала надійти на її рахунок наприкінці вересня, але на час її від’їзду гроші ще не були переказані. Вона вже надсилала кілька нагадувань, і їй відповіли, що справа на контролі. Утім, її фінансовий стан іще не був під загрозою, принаймні поки що. Бо вона мала кредитні картки й до того ж, у випадку крайньої потреби, завжди могла трохи позичити в матері, щоб якось перебутися. Проте Мередіт заспокоїла себе думкою, що гроші вже ось-ось мають надійти.
Вимкнувши комп’ютер, вона допила залишок вина, почистила зуби та вклалася в ліжко, прихопивши з собою книжку.
Вона протрималась лише п’ять хвилин.
Звуки Парижа поступово завмерли, і Мередіт заснула, так і не вимкнувши світла, а на подушці біля неї лежав потріпаний томик оповідань Едгара Алана По.
РОЗДІЛ 10
27 жовтня, субота
Коли наступного ранку Мередіт прокинулась, до кімнати вже линув потік яскравого світла.
Зіскочивши з ліжка, вона нашвидку зачесалася, перехопила ззаду хвостиком своє чорне волосся, а потім натягла на себе джинси, зелений светр і куртку. Перевіривши, чи все взяла в сумку — гаманець, мапу, комп’ютер, сонцезахисні окуляри й фотоапарат, — Мередіт гайнула до вестибюля, перескакуючи відразу через дві сходинки й передчуваючи попереду приємний день.
Стояла чудова осіння погода — сонячна, яскрава та свіжа. Мередіт вирушила до кафе через дорогу, щоб поснідати. Під уранішнє сонце були виставлені на тротуар кілька рядів круглих столиків із псевдомармуровими жорсткими поверхнями. Усередині ж кафе було оздоблене лакованими панелями з брунатної деревини. На всю його довжину розтягнувся бляшаний прилавок, а два вже немолоді офіціанти в чорно-білому вбранні неймовірно швидко рухалися між столиками в ущерть наповненому людьми кафе.
Мередіт дістався останній незайнятий столик надворі,
