Гробниця - Кейт Мосс
— Ти просто гадки не маєш, що таке материнські переживання.
— І не хочу мати, — стиха пробурмотіла сама до себе Леоні, беручи кусень білого хліба та щедро намащуючи його маслом і абрикосовим варенням.
За столом ненадовго запала тиша. Леоні час від часу кидала на Анатоля запитальні погляди, які він ігнорував.
Увійшла служниця з поштою на таці.
— Для мене є щось? — спитав Анатоль, роблячи жест ножем для масла.
— Для тебе — нічого, дорогенький: Нічого.
Маргарита здивовано взяла з таці грубенький кремовий конверт і уважно придивилася до поштової марки.
Леоні помітила, як материні щоки швидко зблідли.
— Вибачте, я ненадовго вийду, — сказала вона й, підвівшись, вийшла з кімнати, перш аніж діти встигли про щось запитати.
Щойно мати вийшла, як Леоні накинулася на брата.
— Що ж із тобою трапилось? — зашипіла вона. — Хутко розповідай, поки не повернулася маман.
Анатоль відставив філіжанку з кавою.
— Не хотів казати, але в мене виникли певні розбіжності з круп’є в закладі «Ше Фраскаті». Я чітко бачив, що він намагається надурити мене, але припустився помилки — поскаржився на нього директорові.
— І що?
— А те, — зітхнув Анатоль, — що мене вивели з приміщення. І не встиг я пройти й сотні ярдів, як мене наздогнали двоє бандитів.
— І їх послали за тобою з клубу?
— Гадаю, що так.
Леоні недовірливо витріщилася на брата, підозрюючи, що той щось явно недоговорює.
— А ти часом грошей їм не заборгував?
— Та трохи, але… — Він стенув плечима, і на його обличчі знову з’явилася гримаса невдоволення. — Те, що ця халепа стала наче вінцем усіх тих негараздів, які переслідували мене впродовж року, наводить на думку, що краще мені було б занишкнути на тиждень-два, — додав Анатоль. — Зникнути з Парижа, поки не вгамується вся ця метушня.
У Леоні від здивування витягнулось обличчя.
— А як же я буду без тебе? І куди ти поїдеш?
Анатоль поставив лікті на стіл і стишив голос.
— Я маю одну задумку, мала, але мені знадобиться твоя допомога.
Вона й думати не хотіла, що брат кудись поїде, навіть на кілька днів. Залишитися наодинці з матір’ю й отим занудливим Дюпоном?! Ні, тільки не це! Леоні налила собі ще чашку кави й кинула в неї три ложечки цукру.
Анатоль торкнувся її руки.
— Ти допоможеш мені?
— Звісно, допоможу, чим зможу, але…
Цієї миті у дверях показалася мати. Анатоль відсахнувся й притис до рота палець. Маргарита тримала в руці конверт і лист. Її яскраво-рожеві нігті чітко вирізнялися на тлі кремового поштового паперу.
Леоні почервоніла.
— Люба моя, не треба так переживати, — мовила мати, підходячи до столу. — Ти розчервонілася, як проста продавчиня. Це майже непристойно. Учися стримувати свої емоції.
— Даруй, мамо, — відповіла Леоні, — однак ми з Анатолем хвилюємося, бо подумали, що ти отримала якусь погану новину.
Маргарита нічого не відповіла, а лише невідривно дивилася на конверт.
— Від кого цей лист? — нарешті спитала Леоні, побачивши, що мати явно не поспішає відповідати. Схоже було, що вона на якусь мить узагалі забула про їхню присутність.
— Мамо! — озвався Анатоль. — Може, тобі щось принести? Тобі погано?
Мати підняла на нього свої великі карі очі.
— Дякую, милий, не треба. Я була дещо спантеличена — та й годі.
Леоні зітхнула.
— Від кого — цей — лист? — роздратовано повторила вона, наголошуючи кожне слово так, наче зверталася до нетямущої дитини.
Нарешті Маргарита опанувала себе.
— Це лист із маєтку Домен де ля Кад, — тихо відповіла вона. — Від твоєї тітки Ізольди. Удови мого зведеного брата Жуля.
— Що?! — скрикнула Леоні. — Мого дядька, що помер у січні?
— Треба казати «пішов у кращий світ», «упокоївся». «Помер» — звучить надто грубо, — поправила Маргарита доньку, хоча Леоні відчула, що зробила вона це аж надто щиро. — Утім, як не кажи, а сенс один: помер.
— А чому ж вона написала тобі задовго після цієї події?
— Та загалом вона кілька разів писала — принагідно, — відповіла Маргарита. — Один раз із нагоди їхнього шлюбу, а другий — щоб сповістити мене про смерть Жуля та подробиці його поховання. — Маргарита на мить замовкла. — Шкода, що я тоді хворіла й не змогла поїхати. Та й січень — не найкращий час для подорожей.
Леоні чудово знала, що мати ніколи б не поїхала до маєтку неподалік містечка Рен-ле-Бен, де вона народилась і виросла. І справа тут не в обставинах і не в порі року, а в тому, що мати та її зведений брат ворогували.
Про історію цієї ворожнечі їй досить докладно розповів Анатоль. Батько Маргарита, Гі Ляскомб, одружився рано й похапцем. Коли за шість місяців його перша дружина померла під час пологів, народивши йому сина Жуля, Ляскомб негайно віддав його на виховання гувернанткам і наставникам, а сам повернувся до Парижа. Гі оплачував навчання сина та підтримання родинного маєтку в належному стані, а коли Жуль досяг повноліття, то призначив йому пристойне річне утримання. Проте цим і обмежилась його батьківська увага.
Тільки в старості дід Ляскомб одружився вдруге, але все одно й далі провадив так само безпутне життя. Свою покірливу дружину та крихітну доньку він відправив до маєтку Домен де ля Кад і відвідував їх тільки тоді, коли мав відповідний настрій. Зі зболеного виразу, який щоразу з’являвся на обличчі Маргарита, щойно вона згадувала своє дитинство, Леоні втямила, що те дитинство навряд чи було щасливим.
Дід Ляскомб і його дружина загинули однієї ночі, коли перекинулася їхня карета. Коли ж прочитали заповіт, то виявилося, що всю свою маєтність Гі заповів Жулю, а власній дочці не залишив ані копійки. Маргарита відразу ж подалася на північ, до Парижа, де в лютому 1865 року вийшла заміж за Лео Верньє — ідеаліста й революціонера. І відтоді всілякі стосунки між нею та зведеним братом припинилися, бо Жуль був прибічником віджилого «антинародного режиму».
Леоні зітхнула.
— Чому ж вона тоді написала тобі? — наполегливо спитала вона.
Маргарита знову кинула погляд на лист, наче й досі не вірячи до кінця його змісту.
— Це запрошення для тебе, Леоні. Щоб ти з’їздила туди в гості. Тижні на чотири, не менше.
— Що?! — верескнула Леоні та спробувала вихопити листа з материних пальців. — Коли?
— Люба, будь ласка, заспокойся.
Утім, дочка її не слухала.
— А тітонька Ізольда не дала хоч якогось пояснення, чому вона надіслала таке запрошення саме зараз, га?
Анатоль запалив цигарку.
— Можливо, вона хоче компенсувати той брак родинного спілкування, винуватцем якого був її чоловік?
— Усе може бути, — відповіла Маргарита, — хоча в листі зовсім не йдеться про мотиви
