Гробниця - Кейт Мосс
Відправлення поїзда відкладалося. Коли ж він нарешті рушив із чималим запізненням, то першу частину подорожі Мередіт заціпеніло витріщалася на зелені сільські краєвиди Англії, що проносилися за вікном, замість того щоб набирати на комп’ютері свої нотатки. Потім потяг пірнув під Ла-Манш, і його проковтнув бетонний тунель. Атмосфера у вагоні стала гнітючою, але був один плюс — припинилася балаканина по мобільних телефонах. За тридцять хвилин вони вискочили на протилежному боці протоки й помчали пласкими коричнюватими рівнинами північної Франції.
Ферми, схожі на дачі, невеличкі містечка й безкінечні сільські дороги, які, здавалося, вели в нікуди. Кілька великих міст, зарослі травою старі терикони. Потім — аеропорт імені Шарля де Голля й передмістя, la banlieue, одноманітні й гнітючо-мовчазні комунальні багатоповерхівки на околицях французької столиці.
Мередіт відкинулася на спинку й розслабилась. Вона розпочала чотиритижневу дослідницьку подорож до Франції та Великої Британії, щоб продовжити працю над біографією французького композитора дев’ятнадцятого сторіччя Ашиля-Клода Дебюссі й висвітлити роль жінок у його житті та творчості. Після двох років ретельних і систематичних досліджень, які нічого не дали, Мередіт випала нагода змінити стиль життя. Півроку тому невеличке щойно засноване академічне видавництво зробило їй скромну пропозицію написати книжку. Аванс був не надто щедрим, але цілком пристойним, ураховуючи те, що Мередіт іще не встигла зажити належної репутації в царині музичної критики. Цього авансу було досить, аби справдити її мрію про поїздку до Європи. І вона твердо вирішила не просто випустити чергову компіляцію мемуарів про Дебюссі, а написати справжню книжку, біографію композитора. Удруге Мередіт поталанило, коли вона отримала додаткову роботу в приватному виші неподалік Рейлі-Дарем, що мала розпочатися з весняного семестру. Зручність полягала в тому, що поруч мешкали її названі батьки, і це давало змогу заощаджувати на пральні, телефоні та харчах.
До того ж поблизу розташовувалася її альма-матер — Північно-Каролінський університет.
Насилу розплатившись за десять років навчання на одному з його факультетів, Мередіт була по вуха в боргах, і грошей хронічно бракувало. Утім, трохи заробивши на музичних уроках, одержавши від видавництва аванс і маючи на думці пропозицію додаткової роботи, вона наважилася на рішучий крок і замовила квитки до Європи.
Машинописну копію треба здати видавцям до кінця квітня. І Мередіт уже почала працювати. Вона навіть випереджала графік. Після десяти днів в Англії вона мала тепер провести два тижні у Франції, здебільшого в Парижі, але їй треба було ще ненадовго з’їздити до одного невеличкого містечка на південному заході, яке називалося Рен-ле-Бен. Тому Мередіт і вирішила зупинитися на кілька днів у готелі «Домен де ля Кад».
Формальною причиною такої зміни маршруту була доконечна потреба перевірити деякі відомості про Ліллі, першу дружину Дебюссі, а вже потім повертатися до Парижа. Якби йшлося лише про перевірку деяких припущень стосовно першої дружини композитора, то Мередіт не стала б завдавати собі скільки клопоту. Звісно, це цікаво, але якісь непевні припущення мали другорядний характер і не надто важили для написання книжки загалом. Та жінка мала інший привід для відвідин Рен-ле-Бена — суто особистий.
Мередіт попорпалась у сумочці й видобула звідти брунатний конверт із червоним написом на ньому: НЕ ПЕРЕГИНАТИ. Звідти вона обережно витрусила кілька старих вицвілих фотографій з обтріпаними краями та скопійований аркуш із нотами для фортепіано. Укотре зиркнувши на вже знайомі обличчя, Мередіт зосередилась на музичному творі. Написаний від руки на жовтуватому папері, він являв собою нехитру ритмічну мелодію в тональності А мінор. Угорі каліграфічним старомодним стилем були виведені назва й дата — «Гробниця, 1891».
Вона вже встигла вивчити цей твір напам’ять — кожен такт, кожну шістнадцяту ноту, кожну гармонію. Цей аркуш із нотами й три світлини — ото було й усе, що Мередіт успадкувала від своєї матері. Як фамільну цінність, як талісман.
Вона добре розуміла, що ця подорож може не принести їй нічого цікавого. То ж було так давно! Спогади вже встигли поблякнути й розчинитися в часі. З іншого боку, Мередіт вирішила, що нічого не втрачає, бо гірше їй однаково не буде. Вона й так фактично нічого не знала про минуле своєї родини, тож будь-яка інформація матиме чимале значення. І заради цього не шкода й на квиток витратитись.
Мередіт відчула, що рух потяга вповільнюється. Стали множитися колії. Показалися вогні вокзалу Дю Нор. Атмосфера у вагоні знову змінилася: повернення до реального світу, нове усвідомлення мети наприкінці подорожі. Пасажири поправляють краватки, застібають піджаки.
Зібравши фото, аркуш із музикою та інші папери, Мередіт поклала все це в сумочку. Потім дістала зелену гумку й скрутила нею у хвостик своє чорне волосся, поправила чубчик і виступила в прохід між сидіннями.
Вилицювата, кароока та невисока, вона виглядала радше як старшокласниця, аніж як двадцятивосьмирічна наукова співробітниця. Удома їй доводилося брати з собою в бар посвідчення особи, інакше її відмовлялись обслуговувати. Коли Мередіт потяглася до полиці, щоб узяти куртку й дорожню сумку, між зеленою блузкою та синіми джинсами «Банана Ріпаблік» визирнув її гарненький, без зайвого жиру животик, і вона негайно відчула на собі зацікавлені погляди чотирьох молодиків, що сиділи напроти.
Мередіт одягла куртку. «На добрий час, хлопці», — посміхнулась вона й рушила до дверей.
Ступивши на платформу, Мередіт одразу ж потрапила в царство шуму. Скрізь юрмилися люди. Вони метушилися, вигукували й розмахували руками. Усі кудись поспішали. Щось гундосили над головою гучномовці. Інформація про відправлення оголошувалася під звуки, що нагадували теленькання дзвіночків. Після заколисуючої тиші вагона гармидер вокзалу просто ошелешував.
Мередіт посміхнулася, вдихаючи разом із повітрям краєвиди, запахи та неповторну атмосферу Парижа. Іще не встигнувши як слід роззирнутися, вона вже відчула себе іншою людиною.
Почепивши сумку на плече, вона рушила, орієнтуючись за табличками, через вокзал, вийшла головним проходом до стоянки таксі й стала в чергу. Якийсь тип попереду неї щось кричав у свій мобільник, експресивно вимахуючи цигаркою «Житан», затиснутою між пальцями. Синьо-білі кільця ароматного диму здіймалися, звиваючись, у нічне повітря й чітко окреслювалися на тлі балюстрад і жалюзі будівель напроти.
Сівши в таксівку, Мередіт дала водієві адресу готелю на вулиці Темпль у четвертому округові кварталу Маре, який обрала через те, що він був у центрі. Його розташування було зручним із погляду туристських принад: поруч розмістилися центр Помпіду та музей Пікассо, але жінку вагомішою мірою цікавили консерваторія й різні концертні зали, а також архіви та
