На Зміїному острові - Мартін Вікрамасінге

— Зараз я вб'ю цю падлюку й принесу тобі ліки від отрути! — люто вигукнув я, знову підводячи рушницю.

— Благаю тебе, не вбивай пані кобру, — просив Джінна, — і швидше неси ліки. Пані кобра мене не займе.

— І ти називаєш цю зміюку «пані кобра»?

— Не можна ображати її. Будь ласка, швидше неси ліки, мені страшенно боляче.

Схопивши сокиру, я вибіг із печери, зрубав бананове деревце, потовк стовбур, вичавив повну склянку соку. Джінна випив його весь до останньої краплі. Кобра вже зникла.

— Де ця підступна погань? — роздратовано вигукнув я, роздивляючись на всі боки.

До печери вбігла Дадорія. Спересердя я штурхнув її ногою:

— Раніше треба було прийти.

Джінна глянув на мене й промовив з лагідною усмішкою:

— Пані кобри немає.

— Куди ж попрямувала її величність?

— Не знаю. Мабуть, відпочивати.

— Якщо тобі подобається панькатись із кобрами, а їхні укуси тобі приємні — це твоя особиста справа. Щодо мене, то я не заспокоюсь, поки не знищу цю отруйну погань.

Ледве стримуючи лють, я взяв рушницю й пішов шукати кобру. Змарнував я майже годину, але її біля печери не було. Повернувся я ще більш сердитий, та й стан Джінни дуже непокоїв мене.

— Слухай, Джінно, зараз я поїду в село і привезу до тебе лікаря.

— Не треба. Мені вже краще. Я тримав у руці ножа, і кобра не вкусила мене по-справжньому.

Я оглянув руку Джінни і знайшов лише невеличку подряпину.

— Якби це кобра хоч трошки прокусила мені шкіру, мене б уже на цьому світі не було, — сказав він.

— А чого це ти так думаєш?

Джінна зрадів моєму запитанню і жваво відповів:

— О, я знаю про кобр і взагалі про змій геть усе. Мій дядько чудово виліковував від зміїної отрути, та й батько трохи вмів це робити.

— Отже, й ти, певно, вмієш?

— Ні, не вмію. Дядько нікому не розкривав своїх секретів і не казав, яким зіллям і якими ліками він лікує.

— На мою думку, найкраще буде привезти до тебе лікаря. Зараз ти почуваєш себе непогано, але невідомо, що буде далі.

— Лікаря поки що мені не треба. А далі — побачимо.

— Як хочеш. Але пам'ятай, що кобра може знову заповзти в печеру, бо вона шукає тут жаб. І чого ти не дав мені її вбити! — вигукнув я.

— Вбити? Тільки божевільні вбивають кобр. Адже це найлютіша, найпідступніша і найбільш мстива з усіх змій. Той, хто її вб'є, буде каратися за це з роду в рід. Вона мститиметься на його дітях і внуках. А наша кобра була ще й самкою, що й зовсім погано.

— Самкою? Отже, тим краще було б її знищити.

— Мовчи! Один чоловік убив кобру, і знаєш, що потім було? Спочатку він загинув, а потім і вся його сім'я.

— Ні в тебе, ні в мене сім'ї немає, отже, нам нічого боятись. До того ж ця кобра зрозуміла, що я хотів її вбити, і тепер все одно спробує нам відплатити за це.

— Ні, ця кобра лиха нам не заподіє. Адже вона самка. А самки приходять тільки до тих, кого люблять.

— Що ти сказав? Люблять? — засміявся я. — Отже, ця кобра вкусила тебе тому, що дуже тебе любить?

— Авжеж, саме через це. Але вона любить не мене.

— А кого ж іще? Ну й дурниці ти верзеш!

— Ніякі не дурниці. Вона прийшла до нас, тому що любить тебе.

— Мене?

— Так, тебе.

— З якої це речі кобра буде мене любити? Адже я не змія.

— Перестань блюзнірствувати! — мовив Джінна урочисто, наче сивобородий дід. — Хай буде тобі відомо, що ця кобра — твоя мати, її привела сюди материнська любов. Мене ж вона вкусила для того, щоб покарати за те, що ти разом зі мною покинув свого батька і рідну домівку. Але цього разу вона хотіла лише застерегти. Звичайно, вона могла вбити мене на місці, але навмисно цього не зробила. Поки що вона тільки налякала нас.

Я аж остовпів, почувши від Джінни таку дурницю. Я чував од людей, що людина після своєї смерті може відродитись у подобі кобри і в такому вигляді мстити своїм ворогам чи допомагати своїм дітям, але я завжди вважав це нісенітницею. І зараз слова Джінни страшенно мене обурили. Я пам'ятав, як ніжно любила мене моя мати. Я теж дуже любив її, а поживши з мачухою, став просто обожнювати її пам'ять, і саме слово «мати» стало для мене чимсь прекрасним і святим. Я теж вірив у потойбічне життя, але твердження Джінни, нібито моя мати після смерті перетворилась на кобру, боляче вразило мої найкращі почуття.

— Отже, ти кажеш, що моя мати відродилась у вигляді кобри і, бажаючи показати мені свою любов, прийшла сюди? — майже несвідомо перепитав я.

— Я не зовсім у цьому впевнений, але, мабуть, це була саме вона. Коли ти пішов по банановий сік, вона поповзла слідом за тобою.

— Таким чином, я хотів застрелити свою матір?

— Авжеж.

— Перестань ляпати язиком! — крикнув я, страшенно розлютившись.

— Я не ляпаю, про це написано в священних книгах. Можеш сам прочитати, якщо хочеш.

— Якщо ти ще хоч раз скажеш, що моя мати кобра, я тобі в'язи скручу!

— Не розумію, чого ти сердишся. Я повторюю те, що написано в священних книгах.

— А ти читав ці священні