Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— О, не кажи так! Мені це й на думку не спадало! Адже це неможливо! — вигукнула Маргарет, і на її карі очі навернулися сльози.

— Зачекай, ось з’явиться твій маркіз і пред’явить обвинувачення, що можливо, а що неможливо, — переконано мовив Пітер. — Але ми вже пройшли деякі випробування, тепер сподіватимемось на краще.

У цю хвилину вони опинилися перед ворітьми Алькасару. Шлях од в’язниці до палацу вони пройшли апельсиновим садом. Тут солдати розлучили їх. їх провели подвір’ям, де метушилося безліч людей, і нарешті вони опинилися у величезній залі з мармуровими колонами, що сяяли золотом. Це була так звана Зала правосуддя. В її кінці на троні, встановленому на розкішно прикрашеному узвишші, довкола якого стояли гранди та радники, сиділа гарно зодягнута жінка середніх літ. У неї були блакитні очі та руде волосся, доброзичливе, відкрите обличчя, але дуже стримані й спокійні манери.

— Королева, — прошепотів вартовий, віддаючи честь.

Кастелл і Пітер уклонились, а Маргарет присіла в реверансі.

Щойно закінчився розгляд якоїсь справи, і королева Ізабелла, порадившись зі своїми прибічниками, кількома словами сформулювала ухвалу. Поки вона говорила, її ніжні блакитні очі зупинились на Маргарет, врода якої вразила її, потім вона окинула поглядом високу статуру Пітера, а коли око зупинилося на схожому на єврея Кастеллі, королева спохмурніла.

Справу було закінчено, підвелися інші прохачі, та в цю мить королева махнула рукою й, продовжуючи дивитись на Маргарет, нахилилась уперед, запитала про щось у придворного офіцера й дала йому якесь доручення. Той підвівся й викликав Джона Кастелла, Маргарет Кастелл та Пітера Брума, із Англії. Він наказав їм підійти і відповідати на звинувачення про вбивство Луїса База, солдата Святої ермандади.

Їх одразу вивели наперед, і вони зупинилися перед узвишшям. Офіцер уголос почав зачитувати обвинувачення.

— Зупиніться, мій друже, — перервала його королева. — Ці люди є підданими нашого доброго брата, Генріха Англійського, й можуть не розуміти нашої мови, хоча один із них, я гадаю, — і вона поглянула на Кастелла, — народився не в Англії або, в усякому разі, не англієць за походженням. Запитайте їх, чи потрібен їм перекладач.

Запитання поставлене, і всі вони відповіли, що можуть розмовляти по-іспанськи, хоча Пітер додав, що розмовляє досить погано.

— Ви той лицар, якого звинувачують у скоєному злочині? — спитала королева і пильно подивилася на нього.

— Ваша величність, я не лицар, а простий есквайр, Пітер Брум із Дедхема, в Англії. Мій батько, сер Пітер Брум, був лицарем, але загинув на моїх очах, воюючи за Річарда на Босвортському полі, де я дістав оцю рану, — Пітер показав шрам на своєму лиці. — Мене не посвятили в лицарі.

Ізабелла злегка всміхнулася:

— А як ви потрапили до Іспанії, сеньйоре Пітер Брум?

— Ваша величність, — відповів Пітер, а Маргарет час од часу допомагала йому, коли він не міг відшукати потрібного іспанського слова, — ця дама, — і він показав на Маргарет, — моя наречена. Вона дочка купця Джона Кастелла, який стоїть поруч…

— Ви завоювали любов дуже вродливої дівчини, сеньйоре, — перервала його королева. — Та продовжуйте.

- її, а також кузину сеньйору Дін, викрав у Лондоні чоловік, який, наскільки я зрозумів, є племінником його величності короля Фердинанда. Він був послом при англійському дворі, де називав себе сеньйором д’Агвіларом. В Іспанії він має ім’я маркіза Морелла.

— Викрав? Маркіз Морелла? — вигукнула королева.

— Так, ваша величність. їх заманили на борт його корабля і викрали. Сеньйор Кастелл і я поїхали за ними, ми висадилися на борт їхнього корабля й намагалися визволити жінок, але корабель зазнав біля Мотріля катастрофи. Там, у палаці маркіза, ми були бранцями протягом багатьох тижнів, та, врешті-решт, нам пощастило втекти. Ми сподівалися дістатись до Севільї й просити захисту у ваших величностей. Дорогою — а ми їхали в мавританському одязі, бо в ньому втекли, — на нас напали люди, яких ми прийняли за бандитів. Нас попереджали про таких зловмисників. Один із них грубо схопив донну Маргарет, я вдарив його і, на жаль, убив, за що сьогодні й стою перед вами. Ваша величність, я не знав, що він солдат Святої ермандади, і я благаю вас простити мене.

При цьому хтось із придворних вигукнув:

— Гарно сказав, англійцю!

Королева зауважила:

— Коли все, що ви розповіли, — правда, то, я гадаю, ми не повинні надто суворо судити вас, сеньйоре Брум. Але як ми можемо перевірити це? Ви, наприклад, кажете, що благородний маркіз Морелла викрав двох дам, на це, я гадаю, він навряд чи здатний. Де ж тоді друга дама?

— Я думаю, — відповів Пітер, — що вона тепер є дружиною маркіза Морелла.

— Дружиною? Хто може те посвідчити? Наскільки мені відомо, маркіз не просив дозволу на одруження, як це заведено.

Тут наперед вийшов Бернальдес, назвав себе й своє заняття, повідомив, що він є компаньйоном англійського купця Джона Кастелла, і показав документ про шлюб, який підписали сам Морелла, Бетті та священик Енріке. Бернальдес додав, що він одержав копи цього документа через гінця із Гренади, а другу копію вручив архієпископу Севільї.

Королева, проглянувши документ, передала його радникам. Ті почали пильно роздивлятися. Один із них зазначив, що форма незвична і, може, документ підроблений.

Королева трохи подумала, потім промовила:

— Є лише один шлях довідатись про правду. Ми наказуємо викликати сюди нашого племінника, благородного маркіза Морелла, сеньйору ДІн, про яку кажуть, що вона є його дружиною, та священика Енріке із Мотріля, котрий, очевидно, повінчав їх. Коли вони всі прибудуть сюди, король — мій чоловік та я розберемося в цій справі. Доти я не бажаю більше нічого слухати.

Комендант в’язниці звернувся до-королеви з запитанням, що робити з в’язнями до