Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

Нараз чуйне вухо Олекси щось помітило. Він поманив за собою Орфенюка пальцем і скочив убік. Сховалися. Приготували пістолети.

Ще хвилина — і Олекса вже знає, хто то їде. Тільки Пшелуський тут, у відлюдних горах, міг робити стільки непотрібного шуму.

Олекса чекає. От голова відділу показалася… сам Пшелуський… Проїхав вперед, і з ним п'ятеро — мабуть, старших яких. От смоляки… Але що се?

Олекса впився очима. Поприв'язувані до коней опришки… Он Жолоб теліпається і його приятель Твердюк — не багато наопришкували… Он Срібнарчук, весь покривавлений — видимо, сильно боровся. Он Паліїв Василь, один з кращих хлопців… Он Лаврів — так і не виходився із своєї хвороби, так і ходив хворий з опришками… Нових кілька…

Запаморочилося в голові в Олекси. Шепнув Павлові — Бий!

Бахнуло два вистріли — двоє смоляків повалилися з коней. Ще два вистріли — ще двоє. Ще один вистріл — ще один смоляк. Через хвильку вистріл рушниці — ще один.

Переполох зробився між смоляками. Тиснулися один до одного, кричали, сполохані коні з убитими мечуться, мішають їхати. Якби не така забарна штука набивати пістолі — настріляв би зараз тих смоляків, скільки би хотів.

— Кікаймо! — тремтячим голосом говорить Павло. Олекса лише покрутив головою. Він знає, Пшелуський нізащо не зупинить відділу тут. Навпаки — буде гнати геть, скільки духу.

І дійсно, смоляки виправилися й помчались. Поки й за поворот заїхали, бачив Олекса, як пручався й бився Срібнарчук, зачувши вистріли отамана.

Куди тепер іти? Очевидно, хтось доніс, очевидно, хтось привів, очевидно, хлопці понадіялися на відлюдність місця, не поставили сторожі — і Пшелуський напав і розбив.

Але кого він розбив? Чи всю ватагу, чи тих, кого лише застав перших? З числа полонених, можна думати, що не всю. Мабуть, будуть заходитися ще хлопці. Тому вирішив іти до Стога.

Успіх походу Пшелуського трошки підбадьорив шляхту, що вже знову повісила була носи. Правда, зловлено тільки кількох, а самого «предводителя всякого проступства й збродні, дракона, вихованого в горах Запруцьких, що пожирає життя і субстанцію обивателів Покуття», таки не зловлено й невідомо, скільки ще зосталося при ньому хлопців, але це ж на перший раз. А ще трохи походить пан полковник і решту виловить — це ясно, як божий день.

Та й сам Пшелуський, упоєний цим першим своїм успіхом, хвалився, запиваючися по станіславських «австеріях»:

— О, зі мною жартів нема. Я вмію їх…

Зловлених опришків дуже мучили: палено їх розпеченим залізом, бито в тіло цвяхи, ламано кості, але опришки трималися завзято й нікого не зраджували.

— Де брали харч? Хто вам достачав зброї? Де ходили на вечорниці поміж парубки 3 дівчата?

На всі ті, на всякі інші запитання була одна відповідь:

— Не знаю.

Так нічого на «конфессатах» і не було витягнено. Потім почали їх карати смертю. Кого в Кутах, кого в Коломиї, кого в Станіславі, а Срібнарчука з Палієм повезли чомусь аж до Галича.

Впрочім, Срібнарчук скінчив особливо. Коли ото везлю сих двох опришків під ескортою, нараз вискочив із кущів чоловік — і не встиг ніхто нічого зрозуміти, як він підскочив до арештованих і в одній хвилі зрубав мечем голову Срібнарчукові.

Паліїв з криком кинувся межи конвой. Смоляки метушилися, але напасник у два скоки був уже в кущах. Стріляли йому навздогін, та хто його знає, чи трапили.

Паліїв добре бачив, хто то був. Се був Гриць Данилюк, отаман ясенівський. Ясенівці зв'язані з опришками, як от цей самий Данилюк або Ткач, Кривонюки, та мало хіба, сильно боялися, щоби Срібнарчук і Паліїв, як самі ясенівці, не видали кого на муках. Тому врадили запобігти тому своїми заходами.

У Станіславі годі було щось зробити. Коли довідалися, що власне Срібнарчука з Палієм будуть везти до Галича, кинули жеребок, кому взяти на себе труд. Випало Данилюкові. Але даремно ясенівці турбувалися. Хлопці не видавали нікого й держалися, як герої. Паліїв же бачив Данилюка, міг би сказати, але витримав усі муки, повис нарешті, але з уст його не зірвалося ні одне слово.

День публічної кари опришків у Станіславі був наче святом для шляхти. Поз'їздилося їх з усієї околиці дивитися, як будуть стинати тих, «кто так окрутне заменчил достойнего пана Злотніцкего»[24] Жаловано, що самого головного гершта нема тут.

— Нехай. І той недовго поскаче. Пан полковник Пшелуський каже, що він тепер знає всі їх криївки й швидко їх вихапає.

Полковник полковником, але не треба забувати того, хто цього самого полковника виправив, ложив фундуш потрібний.

Це прихильники гетьмана підіймали його фонди серед шляхти.

Впрочім, і без агітації шляхта була вдячна гетьманові. Не так за фізичне, як за моральне заспокоєння: удача Пшелуського добре вплинула на нерви. Тим більше, що зараз по розгромі й Довбуша деякий час не було чути. Дехто переоцінював цей факт, беручи його за цілковиту ліквідацію опришківства.

— Кінець!.. Розбив їх наш Пшелуський начисто.

— Хоч гершта самого й нема, але він або погиб у битві, або…

— Утік десь у Молдаву. Я знаю їх поведінку. Награбує грошей, а потім іде до Молдави, купує собі грунт і ґаздує. Я був у Молдаві, бачив їх там доста. Що не маєтний ґазда — то бувший опришок. Конче…

Коли зібрався так званий господарчий сеймик у Галичі, то прихильники Потоцького підняли питання потреби виявити зі сторони шляхти тим чи іншим способом свою вдячність зглядом гетьмана. Ставили під це навіть практичний фундамент.