Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Ма-Ті-Ру, який досі мовчав, підняв руку:

— Якщо Вбивча Рука ще раз потрапить у полон до індіанців оґлала, він помре біля стовпа тортур! А Ма-Ті-Ру власноручно повитягує з нього жили і повідрізає усі м’язи. Він убив багатьох наших воїнів, украв найкращого коня і знехтував коханням найвродливішої доньки прерії. За це він помре.

Якби вони тільки знали, що той, про кого вони говорять і кому погрожують страшною смертю, лежить за кілька кроків!

— Червоношкірі воїни вже ніколи не побачать Вбивчу Руку, — раптом сказав Ка-Во-Мієн. — Кажуть, він поїхав геть, за Велику Солону Воду, у країну, де нещадно палить сонце, де піску більше, ніж трави у прерії, де бігають леви й де чоловікам можна мати по кілька жінок.

Мушу визнати, що біля кількох вогнищ у прерії я розповідав про свої наміри поїхати до Сахари. Зрештою, я вже побував там і встиг повернутися. І ось тепер, під час свого візиту до прерії, я дізнаюся, що новини про мою подорож сягнули аж до індіанців. Здається, мені вдалося стати тут відомішим за допомогою свого ножа, ніж у себе на батьківщині за допомогою пера.

— Він повернеться, — впевнено вимовив Ма-Ті-Ру. — Хто хоч раз вдихнув повітря прерії, уже не зможе обходитися без нього до кінця своїх днів!

Тут він мав рацію. Це схоже на те, як страждає людина з гір, якщо надовго спускається в долину, страждає так, що може й захворіти, так моряк, опинившись на суші, мріє про солоні вітри, так і той, хто потрапив в обійми безкрайньої прерії, не може залишити її надовго, його завжди буде тягнути назад. Саме тому я завжди повертався зі своїх подорожей у простори Північної Америки.

Після цього Ка-Во-Мієн показав рукою на зорі.

— Нехай мій білий брат подивиться на небо! Нам час іти до вогняного коня. Скажи мені, чи залізні руки, що їх мої воїни забрали в білого слуги вогняного коня, досить сильні, щоб зруйнувати дорогу?

Це питання пояснило мені, ким був убитий: працівником залізниці, який обходив і перевіряв свою ділянку з інструментом, що його вождь називав «залізними руками».

— Вони сильніші за руки двадцятьох воїнів, — відповів білий.

— А чи вміє мій брат користуватися ними?

— Так. Нехай червоношкірі воїни ідуть за мною! Через годину приїде потяг. Але нехай мої брати не забувають, що золото і срібло належить мені!

— Ма-Ті-Ру ніколи не бреше! — гордо запевнив вождь, підводячись на ноги. — Золото — твоє, а все інше разом зі скальпами блідолицих належить хоробрим воїнам оґлала.

— Але ви дасте мені ще мулів і людей, щоб перевезти золото на Канейдіан.

— Воїни оґлала будуть супроводжувати тебе до кордону з Ацтланом, або, по-вашому, Мексикою. Але якщо вогняний кінь привезе багато речей, які сподобаються Ка-Во-Мієнові й Ма-Ті-Ру, то ми відпровадимо тебе ще далі, до того міста, де, як ти кажеш, на тебе чекає син.

Після цих слів вождь голосно крикнув, і всі індіанці миттю підвелися. Я відповз назад. Неподалік від місця, де я лежав, почувся легенький шурхіт, так ніби вітерець торкнувся трави.

— Семе! — це слово я радше видихнув, ніж прошепотів, але про всяк випадок приготував ніж. І тут за кілька кроків від себе побачив свого товариша.

— Чарлі!

Я підповз до нього.

— Що ви бачили? — запитав я його.

— Та нічого особливого. Червоношкірих. Те саме, що й ви.

— А що ви чули?

— Нічого. Жодного слова. А ви?

— Дуже багато. Але ходімо! Вони рушають на захід, а ми ще мусимо дістатися до наших коней.

Ми відповзли на безпечну відстань, потім підвелися на ноги й побігли. Зупинилися аж по той бік колії.

— Семе, ідіть до коней. Проїдьте півмилі вперед уздовж насипу і зачекайте мене там, а я тим часом ще простежу за червоношкірими. Я не хочу втрачати їх із поля зору, поки не буду мати певності щодо їхніх планів.

— Краще зробімо навпаки, Чарлі. Ви досі вже так багато всього вивідали, що мені соромно, адже я ще нічого не зробив.

— Це неможливо, Семе. Мій мустанг вас послухається, а ваша Тоні за мною не піде.

— Правду кажете! Доведеться послухатися вас.

І він поквапився до коней, не переймаючись тим, щоб сховати сліди. Щойно він зник з мого поля зору, як з’явилися індіанці.

Я тихенько крався слідом за ними. Неподалік від куща, під яким лежав молоток, вони зупинилися, зібралися гуртом і вилізли на рейки. Незабаром почулися удари молотка. Білий негідник явно орудував забраними у вбитого залізничника інструментами.

Настав час діяти й нам. Я вибрався з майбутнього поля бою і поквапився уперед. Через п’ять хвилин я наздогнав Сема.

— Вони вже взялися до колії? — запитав Сем.

— Так.

— Я почув це. Якщо прикласти вухо до рейки, чутно кожен удар.

— Ходімо, Семе! Через сорок п’ять хвилин потяг буде тут, а нам треба встигнути попередити людей до того, як індіанці зауважать вогні поїзда.

— Чарлі, я не піду з вами.

— Чому?

— Якщо ми зараз обоє звідси підемо, нам потім доведеться витратити багато часу на те, щоб знову провести розвідку. Буде краще, якщо я підкрадуся до індіанців і придивлюся до них, а коли ви повернетеся, я все вам розповім.

— Маєте рацію, Семе. А ваша Тоні?

— Я залишу її тут. Вона не зрушиться з місця, поки я не повернуся.

— Гаразд! Я знаю, що на вас можна покластися. Повертайтеся, Чарлі. Ви знайдете мене тут.

Я скочив на