Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич
Була темна ніч. Як Нечай вийшов із дому воєводи, Дрозд із кіньми чекав на подвір’ї. Стояв серед людей, на яких Нечай добачив барви воєводи. Інші були у військовому одязі, один навіть у довгому міщанському халаті.
Коли Нечай підійшов, Дрозд, що був напів джурою, напів приятелем полковника, заговорив, показуючи пальцем на тих, що були одягнені по-військовому.
— Кажуть ці люди, що тут недалечко є одна господа, де крім медів, славних на увесь Київ, можна побачити німецьких, чи італійських штукарів, що ковтають ножі, ходять на розжарених бляхах та різними іншими штуками забавляють гостей. Може б так і нам туди?!
Нечай завагався. Надивився він на таких штукарів багато разів і тут у Києві, і потім там, на заході в Парижі, в Кольонії, Реґенсбурзі, Празі, але сьогодні він був утомлений і потребував відпочинку.
Подумавши хвилину, запитав:
— Далеко це?
Підійшов один військовик і, прикладаючи руку до шолома, сказав:
— Ні, недалеко. Як ваша милість схоче, ми проведемо.
Нечай глянув на нього, але цей вояк був здалека від світла і він не міг його побачити.
— Добре — рішив. Їдьмо!
Переїхали попри манастир, минули ряд домів і виїхали на болотяне оболоння, за яким зачиналося місто, їхали помалу. Проводжали Нечая чотири військовики, що виявили велику охоту побачити штукарів та їхні штуки.
По темному небі гонили ще темніші хмари. Вітер гудів у вухах, заглушував слова.
Нараз Нечай почув крик:
— Бий!
Два їздці наскочили на нього з двох боків. Тільки великий досвід і вироблений інстинкт самооборони, що рятували козацького ватажка не раз від смертельної небезпеки, врятували його й тепер. Як дикий кіт нахилився він до того, що був по його правій руці із цілим розмахом затопив затиснений п’ястук у його підборіддя і вирвав йому шаблю з немічної, безвладної руки. Другий напасник не міг так скоро зрозуміти, чому Нечай похилився в противний бік. Коли ж побачив, що він знову випростувався в сідлі, було вже запізно. З великою кривавою раною через ліву орбіту, долішню щелепу і ключиці повалився на землю. Нечай ударив коня острогами і, наче лискавка, кинувся на поміч Дроздові.
Цей боронився ще. Одним ударом шаблі Нечай повалив одного опришка з коня; останній із чотирьох, скоро побачив, що напад не вдався, завернув коня до втечі. Дрозд хотів його затримати, але він таки вирвався. при чому згубив у втечі шолом.
Нечаєві мигнула нараз думка:
— Як він утече, внесе на нас скаргу, що ми уладили напад і забили його товаришів.
Кликнув до Дрозда:
— Займися цими трьома, що впали. Я поїду за отим — і вихром пустив коня за втікачем.
Дігнав його швидко. Шаблю, якою він хотів боронитися, вибив йому з рук, ніби іграшку дитині, і вона полетіла в грузьке болото. Його самого вхопив лівою рукою за горло. Напасник не ставив уже опору, немов геживий із страху.
Нечай стримав коні.
— Хто тебе наслав? — і жарту не було в його голосі.
— Ніхто.
Шабля Нечая гострим кінцем знайшла грудь напасника і, перебивши шкіру, застрягла в грудній кості.
— Хто тебе наслав? — і смерть була в голосі.
— Забуський.
Нечай відтягнув шаблю.
— Даровую тобі життя, хоч ти не заслужив. Але, краще не їдь до Забуського й не показуйся йому на очі, бо вб’є тебе. Зробив ти два великі гріхи: мене не вбив і його зрадив. Тепер щезай мені з очей, щоб я тебе більше не бачив.
Над’їхав Дрозд.
— Ти не ранений, Дрозде?
— Ні. А ти, полковнику?
— І я ні. Їдьмо.
— Куди?
— До господи. На мед і штукарів.
— А може вже краще на квартиру, полковнику?
— Ні. Пощо завертати з дороги?
Господу знайшли самі. Мед був добрий, штукарями були жидки, перебрані за німців. На велике розчарування Дрозда. Зате Нечай був вдоволений з усього.
З Кисілем полагодив справу так, як цього хотів Хмельницький, завтра вже буде могти вертатись назад на Січ.
У додатку знав тепер певно, хто насилав на нього душогубів із-за вугла, хто носив гадюку за пазухою. Забуський!
Нечай усміхнувся, коли пригадав розмову з Кисілем. Він згадав про Забуського, не розбираючи, але помітив, що риба вхопила за вудку. Видко, що він у Кисіля — завушник і донощик.
— Добре знати! — кинув уголос.
— Що добре знати — спитав Дрозд, який не чув сповіді напасника.
— Як по гарячім залізі ходити. Їдьмо!..
Коли повернулись на квартиру, застали гайдука пана Кисіля з листом.
Кисіль писав:
“Мосці пане Нечаю, мій пане і брате! Так рука нашого Бога Вседержителя видно хоче, щоб афекти з батька переносити на сина. А ми з усопшим родичем мосці пана й брата не раз стрічалися і взаємний афект до себе відчували. Був то чоловік відважний, рицерський і розумний, які то цноти вашмосць пан по родичу своєму певно одідичив і тому мою прихильність і amicitiam statim позискав. А щоб тую приязнь іще більше закріпити, рач мосці пане і брате ще раз завтра ввечорі до мене прибути, про що уклінно прошу. Зустрінешся вашмосць у мене з людьми можними, здавна до Війська Запорозького прихильними. Бажаю...”
— Що маю сказати його милості панові воєводі? — спитав гайдук, коли побачив, що Нечай уже прочитав листа.
— Добре — відповів коротко Нечай.
Універсал
Коли Нечай виїхав із Києва, помітив, що весна вже прийшла. На безсніжній, мокрій землі стали підсихати розмоклі дороги, степ покривався зеленими травами, окидалися листям дерева.
Їхати було непогано. Нечай принаглював у їзді щораз більше і тими самими бездоріжжями, хуторами та байраками спішив невтомно на південь. Щоб обминути коронні реґіменти, які розташувались біля Богуслава, Канева, Черкас та Корсуня, перекинувся на лівий бік Дніпра і їхав, добуваючи з коней останніх сил.
Коли доїхав до Золотоноші, містечка, що притулилось малими дімками на підніжжі великого замку князя Яреми Вишневицького, постановив
