Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

грудневого сонця. Щоправда, на вершинах гір східного пасма ще грали ледь помітні відблиски, поступово, згасаючи в хмарах і вечірньому тумані, але замерзле озеро вже занурилося в сутінь; обриси будівель стали розпливчасті, похмурі; лісоруби із сокирами на плечах квапилися додому в передчутті довгого зимового вечора біля веселого вогнища, дрова для якого вони заготовили власними руками. Зупинялися вони тільки для того, щоб поглянути на сани, скидали шапки перед Мармедюком, дружньо кивали Річардові й зникали за дверима своїх жител. Подорожани їхали далі — і на вікнах опускалися паперові фіранки, заслоняючи від ночі освітлені затишні кімнати. Коли коні, рвучко повернувши, заїхали у відчинені ворота «палацу» й Елізабет побачила в кінці алеї з молодих тополь холодні моторошні стіни батькової кам'яниці, їй раптом здалося, що чарівний гірський краєвид був лише сном. Мармедюк ще був вірний квакерським звичаям настільки, що не чіпляв коням бубонців, зате запряг Джонса ввірвався у ворота з таким дзеленчанням, що за якусь мить у домі знялася радісна метушня.

На кам'яному ґанку, що здавався маленьким у порівнянні з будинком, Річард і Гайрам поставили чотири дерев'яні колони, які підтримували дашок з покрівлею із дранки, і цю вельми скромну споруду Джонс назвав «портиком». До нього вели п'ять кам'яних сходинок, які, певно, укладалися поспіхом, бо мороз уже позсував їх з місця. Але то були ще не всі наслідки холодного клімату і недбалості будівельників. Кам'яна платформа опустилась разом із східцями, так що між колонами й фундаментом, на який вони спиралися, утворився проміжок у цілий фут. На щастя, тесля, який втілював у життя цей задум, так міцно прибив навіс цього класичного ґанку до стіни, що він, утративши підтримку колон, тепер сам їх тримав. Однак цей дефект колонади, здавалося, виник тільки для того, щоб довести надзвичайну винахідливість її творця. Знову виручив змішаний стиль, і з'явилося друге видання фундаменту, доповнене й виправлене, як кажуть видавці. Він був, звичайно, більший і з ліпними прикрасами. Але сходинки опускалися далі, й на той час, коли Елізабет повернулася до рідної домівки, під колони були забиті кілька грубих клинів, щоб не відірвалися колони від фронтону, який повинні були підтримувати.

З великих дверей,' що вели на ґанок, вибігли челядники: дві чи три жінки й один чоловік. Той чоловік був без шапки, проте одягнений, очевидно, з більшою, ніж завжди, старанністю і взагалі такий незвичайний з виду, що, мабуть, варто описати його докладніш. Був він усього п'ять футів на зріст, «кремезний, могутньої будови, з плечима широкими, як у гренадера. Він здавався ще нижчим, ніж був, через дивну звичку, йдучи, нахилятися вперед, а робив він так, певно, для того, щоб легше було вимахувати руками. Обличчя він мав довге, червоне, з маленьким кирпатим, як у мопса, носом; у величезному роті блищали міцні зуби; сині очі, здавалося, поглядали на все довкола із звичною зневагою. Чверть усього його зросту припадала на голову, і ще одна чверть — на косу, що зависала з потилиці. На ньому був каптан із тьмяно-коричневого сукна, прикрашений ґудзиками завбільшки з доларову монету, на яких було вибите зображення якоря. Поли цього вбрання, надзвичайно довгі й широкі, сягали аж до литок. Під каптаном видніли жилет і червоні плисові штани, трохи потерті й засмальцьовані. Взутий він був у черевики з великими пряжками й панчохи в синьо-білу смужку.

Родом цей дивак був, як він сам казав, з графства Корнуолл у Великобританії. Дитинство його минуло поблизу олов'яних копалень, а юність — на контрабандистському судні, де він був кают-юнгою. Судно це плавало між Фалмутом й островом Гернсі. Від цього ремесла його відірвали, силою завербувавши на королівську службу. Оскільки не трапилося нікого кращого, він був призначений спочатку слугою до кают-компанії, а потім став стюардом капітана. Там він навчився готувати тушковану рибу з гарніром, печеню з овочами й сухарями і ще де! які морські страви. А ще, — як він полюбляв говорити, — він дістав змогу побачити світ. Насправді ж, за винятком двох-трьох французьких портів та ще Портсмута, Плімута й Дітія, він бачив не більше, ніж міг би побачити, працюючи погоничем віслюка на котрійсь із корнуолських копалень. Однак, коли його звільнили із флоту по укладенні миру 1783 року, він заявив, що, ознайомившись з усіма країнами цивілізованого світу, має намір здійснити подорож у дикі американські пущі. Ми не будемо супроводжувати його втих нетривалих мандрах, до яких його надихала жага пригод, що, буває, змушує лондонського чепуруна вирушити в далеку путь і приголомшує його ревом Ніагарського водоспаду, коли в його вухах ще не стих гамір лондонських вулиць. Досить сказати, що дуже давно, ще задовго до від'їзду Елізабет на навчання, він уже належав до челяді Мармедюка Темпла і завдяки різноманітним своїм чеснотам, мова про які піде пізніше, став управителем будинку під рукою Джонка. Звали цього шановного добродія Бенджамін Пенгіллан, але він так часто розповідав чудесну історію про те, як довго йому довелося працювати біля помпи, рятуючи свій корабель від загибелі після однієї з перемог адмірала Роднея[18], що заслужив прізвисько Бена Помпи.

Поруч із Бенджаміном, ба навіть трохи попереду, мов щоб показати, що вона тут вища, стояла середнього віку жінка, в сукні з набивного ситцю, весела барва якого різко контрастувала з її високою, худою, незграбною постаттю й кислим виразом обличчя. Зубів у неї майже не було, а ті, що лишилися, зовсім пожовтіли. Шкіра щільно обтягувала її гострий ніс, а на щоках обвисала глибокими брижами. Вона так багато нюхала табаки, що можна було подумати, ніби це через ту табаку губи її мають колір шафрану, — але ж ні, шафранового кольору було все її обличчя. Ця стара діва була економкою і командувала жіночою прислугою; звали її Ремаркабль Петтібоун. Елізабет зовсім її не знала, бо та прийшла в дім після смерті її матері.

Крім цих осіб на ґанку було ще кілька чоловік з молодшої челяді, переважно негри, — хто вийшов з головних дверей, а хто прибіг від протилежного кінця будинку, де був вхід до кухні й підвалу. Весь цей рух супроводжувався валуванням собак з псарні Річарда — від басовитого гавкоту вовкодава до зухвалого дзявкання тер'єра. Господар їхній відповів гавкотом і дзявканням на ті галасливі привітання, і собаки, засоромившись, певно, що їх перекричали, замовкли. Лише один могутній поважний мастиф, на мідному нашийнику якого було вигравійовано літери «М. Т.», із самого початку не брав участі в цьому шарварку. Посеред загальної метушні він велично підійшов до судді, який ласкаво поплескав