Секретний фарватер - Леонід Дмитрович Платов

Потім командир загону надав у розпорядження Олександра вілліс, і той прямою лісовою дорогою, вихляючи між гранітними брилами і довгим вузлуватим корінням, за кілька годин привіз лейтенанта на заставу Мурисова.

Сухопутники повели моряка до озера.

— Ні, — сказав Олександр, — озеро почекає. Покажіть мені, звідки і як ішов порушник. Це важливо: як він ішов.

Звичайно шпигуни й диверсанти пробують порушити кордон на стику двох застав. Стик, за їхнім уявленням, це щось на зразок межі. А межа завжди гірше оброблена, ніж поле.

Та в умовах нашого кордону ця аналогія не підходить.

І, очевидно, стрибун-аквалангіст не був дурень. Він обрав інший шлях — заглибився в ліс на ділянці застави Мурисова, а потім ішов паралельно до лінії кордону, прямуючи до лісового озера.

Олександра повели тим самим шляхом. З усього було видно, що порушник пересувався короткими кидками. Підстрибне, пролетить трохи на кулі в повітрі, приземлиться. Знову щосили відштовхнеться од землі і підстрибне, як кенгуру. Так він перетнув кілька галявин. Але де-не-де йому доводилося повзти.

Що ж він зробив, коли зрозумів, що його обходять? Усе ще пробував прорватися до озера.

Так, це було незрозуміло.

Тільки пошпуривши в озеро спорядження підводного плавця, порушник круто звернув — кинувся назад до кордону. Ось тут уже недалеко від смугастих стовпів його було вбито.

Коментарі на цьому скінчилися, і господарі мовчки повернулися з приїжджим до озера.

Загалом озеро, як і сподівався Олександр, було зовсім невинне. Хмари плавали не тільки над ним, але і в ньому, дістаючи до дна. Тільки зубчаста смуга розділяла небо і воду. То темнів ліс удалині. Тиша піднімалася тут із самих надр, по вінця наповнених спокійними нерухомими хмарами.

Згадались міркування одного лікаря про озера на Карельському перешийку.

“Озеротерапія! — глибокодумно говорив він. — Нервових і втомлених я лікував би озеротерапіею, тобто прописував би їм озеро. У відповідному дозуванні. Купатися — це, звичайно, само собою. Але головне — сидіти на березі і дивитися. Особливо на світанку або коли сонце сідає”.

Це видалося Олександрові не дуже поетичним. Дозування, терапія… Він інакше розумів озера на Карельському перешийку.

“Вони — як люди, — думав він. — Є добрі, світлі, відкриті сонцю і всім вітрам. Але є й темні, злі. Затиснуті скелями, вони ховають на дні своєму підступні задуми або сліди злочинів… Так, душа людей, душа озер!”

Він сам усміхнувся піднесеності свого порівняння.

Сівши на валун, Олександр витягнув блокнота і швидко накидав крокі місцевості. Йому, як кожному моряку, легше і простіше було зобразити свій маневр на папері, ніж пояснити його словами. Але на цей раз то був хитрий маневр порушника.

Сухопутники схилилися над крокі.

— Що тут? — спитав Олександр.

— Сусідня застава.

— А далі?

— Морська затока. Шхери.

— Ага!

Озеро в цій історії було, звичайно, ні до чого. Тільки справжньому ідіотові спало б на думку ховати щось у такому невеликому і неглибокому озері. На шляху порушника воно з’явилось, як випадкова зупинка, як полустанок. Але де ж була кінцева станція?

Морська затока? Так. Стрибун-аквалангіст, без сумніву, проривався до затоки. Це був хитро задуманий обхідний маневр. Спочатку передбачалася подорож у повітрі на кулі, потім “пересадка” і далі вже морем — з аквалангом під водою.

Де ж він мав намір зробити “пересадку”?

До затоки можна було доїхати лісовою дорогою, але Олександр попросив провести його навпростець — лісом.

На півдорозі стрів його начальник сусідньої застави старший лейтенант Ривчун. Це був веселий міцний куцак, трохи старший за Олександра. Він служив тут уже третій рік і знав на своїй дільниці кожен камінь, кожен кущик, — краще, мабуть, ніж меблі у власній квартирі.

За розмовами Олександр і не помітив, як опинився на березі другого озера.

Ось таким озером лікар, напевно, не лікував би. Бр-р! Похмуро як! Душевний дрож проймає!

Олександр приклав бінокль, вдивляючись у протилежний берег. Щось болісно знайоме промайнуло між нерухомими тихими соснами, в обрисах скель, і зникло.

Став накрапати дощ. Вода потемніла, протилежний берег присунувся. Сосни схилилися на ньому в один бік.

— Шхери, — пояснив Ривчун.

Ну, звичайно ж, не озеро, а шхери! Їх дуже просто переплутати в цьому примхливому озерно-шхерному краї. Крім того, Олександр бачив шхери в останній раз принаймні сім років тому…

Коли він і його супутники зійшли на пагорок, перед ними відкрилася простора затока, що сліпуче блищала у промінні вечірнього сонця. На поверхні її тулилося один до одного безліч лісистих острівців. Деякі з них підступали до берега материка майже впритул.

До одного з цих острівців, таких привітних, на перший погляд, схожих на кошики із зеленню, і прямував порушник. Десь тут, у непевному місячному світлі, мала відбутися метаморфоза. Кенгуру блискавично перетворився б на ящірку, на амфібію.

Однак до якого острова простував порушник?

Оце і треба було з’ясувати.

Весь наступний день Олександр ходив берегом разом із Ривчуном. Того, очевидно, трохи тішило те, що на дільниці його застави криється щось таємниче і нерозгадане — об’єкт загальної схвильованої уваги. Він часом поглядав на свого супутника. Обличчя приїжджого моряка було неуважливе, ніби він щось пригадував.

— Слухайте! — раптом сказав моряк. — За