Секретний фарватер - Леонід Дмитрович Платов

У пронизаному тривожним світлом лісі чується приглушений шурхіт, тріск гілок, переривчасте дихання. Порушникові здається, що в грудях у нього гуркоче барабан. Мокрий одяг прилипає, і від нього піднімається пара. Балони пригинають до землі, часто доводиться відпочивати.

Він іде, нахилившись, ступаючи по-звіриному, з носка.

Між лапатими гілками виблискує озерце. Трохи ближче матово відсвічує вікно. На пагорку — дощаний будиночок.

Точнісінько такий, на яскраво-зеленій, під колір трави, підставці, йому було подаровано на день народження — колись давно. Так само відсвічувало слюдяне віконце, так само натикано було поряд маленьких ялинок. Хлопчикові Вадику не хотілося розлучатися з ним навіть уночі. Подарунок поставили на стіл біля ліжка, і щасливий “домовласник”, скрутившись калачиком, довго дивився на нього, поки не заснув. А крізь сон дзюрчав над ним тихий голос: “Спи, Вадику! Спи, маленький!..”

То була його нянька. Які казки вона вміла розповідати!

В уяві поставала Русь: ліси дрімучі, каміння горюче, ріки біжучі. Плакала біля струмка Оленка. Йшов визволяти її добрий молодець у богатирському шишаку. А над лісом, видихаючи дим, літали Змій-Горинич, бородаті карли і скарлючена однозуба баба-яга.

Так, так! Дивовижні, чарівні казки!..

Тепер хлопчисько Вадик, ставши дорослим, сам опинився в такому казковому лісі, і навіть будиночок з слюдяним віконцем був той самий.

Але тепер дім не належав йому. У порушника не було дому. Ніби злий чорний вихор кинув його з дитячого ліжечка прямо на тротуари європейських міст.

Проволочило по якихось кав’ярнях, номерах дешевих готелів, напівтемних смердючих задвірках. І ось, описавши траєкторію над континентом, він опустився в зарості папороті, в чужому казковому лісі.

І все з його появою невловимо змінилося.

Цокнув затвор? Хтось стоїть у кущах? Порушник вдивляється в тремтливі сутінки лісу. Вчулося, слава богу.

Однак відчуття небезпеки рідко обманює людину.

Порушника помічено!

І вже старший наряду поквапливо доповідає по “сигналці” начальникові застави. Говорить стиха, стоячи на колінах у кущах і часто озираючись…

Заставу піднято за бойовою тривогою!

Група, брязкаючи, розібрала автомати, стривожена збігла з ґанку і прогупала чобітьми по добре утрамбованій землі подвір’я. Головне — перекрити порушникові шляхи до відступу!

З сусіднього колгоспу поспішає підмога.

Дружину сприяння очолює Параска Гуляєва. На зріст вона невелика, але голос у неї гучний, а характер неспокійний, недовірливий.

Дружинники прикривають рубіж, щоб не допустити порушника до затоки.

Тривога, немов низова пожежа, роздмухувана вітром, охоплює ліс. Якісь силуети промчали поряд — чи то злякані лосі, чи то рисі.

Кожним нервом своїм відчуває порушник: обходять, доганяють! Тільки б йому добігти до затоки. Маску на обличчя, ласти на ноги — і гульк під воду, як ящірка! Шукай вітра в полі!

Але ні, не добігти.

Крізь серце голкою пройшов переривчастий, нестерпно високий звук, Гавкіт! То гавкають собаки, пущені по сліду.

Порушник біжить, пригнувшись, ніби падаючи за кожним кроком.

Позад нього Русь, край дивовижних няньчиних казок. А попереду європейські тротуари, дешевий номер, напівтемні смердючі задвірки. Нехай! Аби жити, жити!

Він прихилився до дерева, повів автоматом. Собака, що вискочив на галявину, передсмертно заскавучавши, покотився вбік. Ага!

Порушник знову кинувся тікати, оглядаючись, стріляючи з-під руки.

Праворуч, у заростях, блиснула вода. Ось він, порятунок!

Лісове озеро! Не дуже велике і, мабуть, неглибоке. Нічого! Якось поміститься в ньому!

На бігу він витягнув маску. Сховатися у воді! Перечекати погоню! Його не знайдуть, якщо вода покриє з головою.

Але він не встиг взяти в рот загубник і надіти маску. У спину щосили вдарило, наче каменем, кинутим з розмаху. Він упав.

Над вухом почулося гарчання. Другий собака, наздогнавши його, зубами й кігтями рвав гумовий шланг від балонів.

Порушник випрямився, струсив його, дав коротку чергу.

Потім, бурмочучи прокляття, пошпурив у воду непотрібний акваланг. До біса все, до біса!

Між соснами від затоки вже миготять швидкі тіні.

Він звернув під прямим кутом, побіг без речей. До затоки не пробитися. Завдання зірвано! Швидше назад, поки не пізно. Єдиний шанс на порятунок — там, за смугастими стовпами!

— Втечу, — пробурмотів порушник, побачивши стовпи вдалині, і одразу ж упав ниць. Ланцюжок маленьких вихорів знявся з-під ніг, пробіг у траві. Попереджувальний вогонь! То тривожна група залягла в кущах, загороджуючи порушникові шлях до відступу.

Він кілька разів намагався встати. Але черга з автоматів знову й знову наполегливо вкладала додолу.

— Кидай зброю!

Він метнувся вбік. Спіткнувся, упав. Скочив, знову впав. Ще проповз кілька кроків, уже не бачачи нічого, дряпаючи нігтями дерн, риючи його лобом. Зникнути б, заритися в землю!

Не встиг подумати, що вже іншим доведеться це зробити…

Начальник застави підійшов, подивився, журливо крякнув:

— Ех, як же ти його так, Іщенко! Живим треба було. Який ти завжди необережний!

— Та я ж його обережно, товаришу капітан! — з прикрістю каже Іщенко. — Я його по ногах бив. А він якось-то вивернувся у мене з-під мушки.

Провідник бере за нашийники розлючених собак. Шерсть на них настовбурчена, зуби вишкірені.

Фельдшер клопочеться біля двох прикордонників, яких поранив порушник. Стріляв