Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Не турбуйтеся про нас, сер, ми звикли й до холоду, і до місячного сяйва. Дозвольте нам влаштуватися на нічліг, як нам хочеться.

Роллінс зробив ще кілька спроб умовити нас заночувати в будинку, але марно. Спершу ми не звернули на це уваги, і аж потім збагнули, що ці його спроби були доволі підозрілі.

Перед тим, як ми з Віннету вийшли за двері, господар сказав:

— Зазвичай я на ніч замикаю двері на засув. Може, сьогодні не робити цього, як гадаєте?

— Чому ж це?

— Раптом вам щось знадобиться, а ви не зможете увійти?

— Ви дуже люб’язні, містере Корнере, але двері краще все-таки засунути, тут неспокійно. Коли ж нам щось знадобиться, ми покличемо вас через вікно.

— Добре, вікна я не зачиняю.

Коли ми виходили надвір, то чули, як господар гримів залізними замками. Місяць стояв низько в небі, заливаючи все молочним холодним світлом. Ми пішли туди, де лежали на траві наші коні. Загорнувшись у ковдру, я ліг біля мого коня і примостив голову йому на шию. Він не лише звик до цього, йому явно подобалося, коли я так спав. Незабаром я заснув. Не встиг я проспати й години, як раптом прокинувся від того, що кінь підняв голову, з шумом втягуючи ніздрями повітря. Зазвичай він ніколи не ворушився вночі, якщо я спав на його шиї, отже, відбувалося щось незвичайне. Миттєво схопившись на ноги, я кинувся до паркана і, пригнувшись, щоб мене не було видно з того боку, визирнув у щілину між колодами. З прерії до будинку поповзом підкрадалися люди. Вони були кроків за двісті. Просувалися дуже обережно. Віннету, який теж прокинувся, стояв поруч зі мною вже за мить.

— Мій брат бачить постаті вдалині? — запитав пошепки я.

— Так, — відповів Віннету. — Це сіу-окананда. Вони збираються напасти на будинок.

— Треба допомогти білим людям, ми їхні гості й не можемо кинути їх у біді.

— Добре, — озвався Віннету. — Але краще сховати коней у будинку, щоб окананда не вкрали їх.

— Швидше, поки червоношкірі далеко й не можуть бачити нас.

Ми зняли пута з коней і, ховаючись за парканом, повели їх до будинку. Віннету хотів уже покликати господаря через вікно, але раптом ми зауважили, що двері не замкнені, і тихенько увійшли всередину разом із кіньми і зачинили за собою двері. Наші рухи розбудили мешканців будинку.

— Хто тут? Чому в будинку коні? — нічого не розумів спросоння Корнер.

— Це ми, Віннету і Вбивча Рука, — відповів я. — Не запалюйте світла.

— Але як ви увійшли?

— Через двері.

— Але ж я їх зачинив!

— Вони були відчинені.

— Чорт забирай! Невже я погано зачинив? Але нащо ви привели сюди коней?

Насправді він зачинив двері добре, просто помічник купця відчинив їх, коли всі поснули, бо збирався впустити індіанців. Я відповів Корнерові:

— Щоб їх не вкрали.

— Хто?

— Індіанці окананда вже оточують будинок, щоб напасти на вас.

Легко уявити, як бурхливо відреагували мешканці на ці мої слова. Хоч напередодні ввечері Корнер стверджував, що впорається і з сотнею червоношкірих, дізнавшись, що вони справді наближаються до його будинку, не на жарт стривожився. Роллінс теж, здавалося, був охоплений страхом.

— Заспокойтеся! — сказав Віннету. — Ворога переможе не той, хто голосніше кричить, а той, хто сильніший. Нехай краще блідолиці подумають, як відбити напад.

— Та що тут думати, — відповів Корнер, намагаючись у темряві зняти зі стіни рушницю. — Місяць світить ясно, і це добре. Перестріляємо їх усіх до одного!

— Не варто цього робити, — зупинив його Віннету.

— Чому?

— Тому що не можна проливати кров без потреби.

— Зараз і є та потреба. Ми провчимо червоношкірих собак, і тоді ті, хто виживе, надовго запам’ятають нашу науку.

— Блідолиций називає індіанців червоношкірими собаками і забуває, що в мене той же колір шкіри і я краще знаю моїх братів. Вони ніколи не нападають на вас без причини, а найчастіше саме білі підбурюють їх до нападу. В індіанців, які напали на Вогняну Руку, був блідолиций вождь. І якщо сіу-окананда прийшли сюди, це означає одне з двох: або ви самі в цьому винні, або ж їх до цього спонукали ваші побратими.

— Я не вірю тобі!

— Вождеві апачів байдуже, віриш ти йому чи ні, бо він знає, що так воно є насправді.

— Навіть якщо все так, як каже Віннету, окананда слід покарати вже за те, що вони піддалися на вмовляння. Я вб’ю кожного, хто захоче силою увірватися до мене в дім. Це моє право, і я неодмінно скористаюся ним.

— Ти скористаєшся цим правом, коли залишишся сам. Там, де є Віннету і Вбивча Рука, ніхто не сміє говорити про права, не вислухавши нашої думки. У кого ти купив землю, на якій вибудував будинок? У кого ти запитав дозволу посіяти тут жито?

— Купив? Треба бути останнім дурнем, щоб купувати тут землю! Я оселився тут тому, що мені сподобалися місця, і, якщо я зможу протриматися встановлений законом час, земля стане моєю власністю.

— Отже, блідолиций не питав дозволу в сіу, яким належить ця земля, а просто силою вдерся у їхні володіння?

— Я про це не думав.

— І ти ще й дивуєшся, що вони сприймають тебе як ворога й називають грабіжником і злодієм? Не смій називати їх червоношкірими собаками! Ти хотів перестріляти їх? Віннету не говорить двічі: як тільки ти візьмешся за рушницю, моя куля прострілить