Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Ці напади траплялися десь неподалік?

— Так, якщо зважати на специфіку наших місць. Адже до мого найближчого сусіда дев’ять миль.

— Це погано! У разі нападу вони не встигнуть приїхати вам на допомогу.

— Я не боюся червоношкірих і не раджу їм заходити в гості до старого Корнера. Мене звати Корнер, сер. Я вже якось впораюся з ними.

— Але ж вас усього четверо.

— Четверо? Мою дружину теж треба рахувати, та ще й як! Стріляє вона не гірше за мене і червоношкірих не боїться.

— Вірю, але якщо індіанців багато, то всяке може трапитися, і не відомо, чия візьме.

— Якщо вже зважився жити тут — боятися не можна. Я не такий знаменитий вестмен, як ви, і не маю штуцера майстра Генрі, але стріляти теж вмію. Наші рушниці б’ють далеко, і, якщо ми зачинимо двері на засув, у дім не залізе жоден червоношкірий. Думаю, ми б і сотню прогнали геть. А ось і Роллінс!

Ми почули цокіт копит, і Корнер вийшов за двері зустріти гостя. До нас долинули уривки їхньої розмови, а через хвилину він повернувся в товаристві чоловіка середнього віку.

— Містер Роллінс, помічник купця Бартона, про якого я вам говорив, — представив нам господар новоприбулого. — А ось і приємна несподіванка, про яку я розповідав, містере Роллінсе. Без перебільшення можна сказати, що перед вами сидять двоє найвідоміших людей на Заході: Віннету, вождь апачів, і Вбивча Рука. Вони шукають містера Бартона, щоб продати йому боброві шкури.

У зовнішності Роллінса не було нічого прикметного — ні поганого, ні доброго. Його зовнішність навіть можна було б назвати приємною, якби не байдужий і по-риб’ячому холодний погляд. Якщо ми справді були настільки знаменитими, то Роллінс мав би зрадіти зустрічі з нами, тим більше, що ми пропонували непогану оборудку; але він здавався невдоволеним, і це мене насторожило. Але, можливо, я помилявся, і він просто побоювався двох знаменитих вестменів. Тому відкинув геть свої нічим не обґрунтовані упередження й запропонував йому сісти з нами за стіл, щоб обговорити оборудку.

Його запросили до вечері, але Роллінс відмовився, пославшись на відсутність апетиту, і вийшов розсідлати й нагодувати коня. Чомусь він довго не повертався, понад п’ятнадцять хвилин, хоч мав би впоратися швидше. Я не мав причин не довіряти йому, але незрозуміле занепокоєння змусило мене встати й піти за ним. Його кінь, уже розсідланий, стояв біля плоту, а сам Роллінс зник. Я обійшов двір уздовж паркану, але нікого не побачив. Навіщо було йому йти у прерію вночі?

Ще через чверть години Роллінс швидким кроком увійшов у ворота. Помітивши мене, він раптом зупинився, але відразу ж опанував себе і з невимушеним виглядом попрямував до мене.

— Ви любите гуляти під місячним світлом, містере Роллінсе? — наче жартома запитав я.

— Я не настільки романтичний, — відповів він серйозно й насторожено.

— А мені здалося, що ви маєте схильність до нічних прогулянок, — наполягав я.

— Я не місяць роздивлявся, — швидко виправдався він. — У мене від самого ранку болить живіт, до того ж довелося сьогодні довго їхати верхи. Треба було трохи розім’яти ноги перед сном.

Він заходився коло свого коня, перевів його до стайні, напоїв, дав вівса і рушив у дім. Я не розумів, що мене насторожувало у його поведінці. Він же мав право робити все, що захоче. Мабуть, у мене вже просто виробилася надмірна обережність й підозріливість. Його відповідь прозвучала природно, тим більше, що він відмовився від вечері. Біль у животі здавався цілком переконливою причиною. Потім, коли ми вже всі разом сиділи за столом, Роллінс поводився невимушено, спокійно й не викликав більше підозри. Ми розмовляли про торгівлю хутром, і тут він показав таку обізнаність, що навіть зазвичай мовчазний Віннету почав ставити йому питання. Ми розповіли про свої нещодавні пригоди, і він уважно вислухав нас. Ми, звичайно ж, запитали, коли зможемо побачити Бартона, без якого не вдасться здійснити оборудку. На це Роллінс відповів:

— Я не знаю, де зараз мій господар і де він буде завтра або післязавтра. Я лише збираю замовлення на товари й по певних днях передаю їх Бартонові в домовленому місці. Скільки часу займе дорога до «фортеці» Вогняної Руки?

— Три дні.

— Через шість днів я маю зустрітися з господарем на річці Ріфлі-Форк. Я встигну поїхати з вами, подивитися товари й повернутися. Якщо ми зійдемося в ціні, я передам пропозицію Бартонові і привезу його до вас. Що скажете?

— Товар ми охоче покажемо, але хотіли б не тільки вам, а одразу й містерові Бартону.

— На жаль, це неможливо. Навіть якби він був тут, не відомо, чи зміг би він поїхати з вами завтра. Ми провадимо багато справ одночасно, і господар не має часу на триденні поїздки, якщо він не впевнений, що зійдеться в ціні й отримає прибуток. Сам він не поїде з вами, а пошле когось із нас. Тож вам пощастило зустріти мене вже зараз. Тому вирішуйте — берете мене з собою в вашу «фортецю» чи ні.

Як я не намагався, але так і не знайшов підступу в його пропозиції, тому ми погодилися.

— Чи можете виїхати з нами на світанку?

— Звичайно! Ми, купці, бережемо кожну годину. Тому зараз пропоную йти спати, щоб завтра рушити в дорогу якомога раніше.

Заперечити не було чого, хоч потім я й довідався, що цей чоловік таки був небезпечним, попри всі намагання викликати довіру. Господар запропонував нам влаштуватися в будинку на ложах зі шкір і ковдр, але ми з Віннету відмовилися, і, як з’ясувалося згодом, це було дуже правильне рішення.

— Дякую, — сказав я, — але в приміщенні душно, нам більше до вподоби спати надворі.

— Однак, містере Вбивча Рука, — втрутився Роллінс, проявляючи несподівану турботу про нас, — зараз повний місяць,