Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Що маєте на увазі?

— У червоношкірих пильні очі й чутливі вуха, вони обов’язково щось рознюхають і можуть у будь-який момент прийти сюди.

— Ви маєте рацію, Діку. Саме тому я й піду подивитися, що там навколо. Чекайте мене тут, я скоро повернуся.

Я набив магазин штуцера патронами й вийшов. Вартовий, який сховався у кущах ожини, запевнив мене, що нічого підозрілого не бачив, але я давно знав, як безтурботно іноді поводяться навіть досвідчені мисливці, і навчився довіряти тільки власним очам. Не помилився я й цього разу. Продершись крізь колючі зарості, майже біля самого входу в долину я виявив кілька нещодавно зламаних гілок і почав уважніше оглядати там землю. Щойно тут лежала людина, яка ретельно розрівняла опале листя за собою, щоб не залишилося ніяких слідів.

Отже, червоношкірі нас підслуховували й бачили, як мої друзі вийшли з «фортеці» з Парранохом! Але насамперед вони спробують врятувати свого вождя і тільки потім підуть на штурм табору. Тому треба було завчасу попередити Вогняну Руку. Не можна було гаяти ні хвилини. Я віддав розпорядження тим трьом вестменам, які зосталися в таборі, озброїтися й бути напоготові, а сам поспішив за загоном.

Незабаром я вже дістався до місця вчорашньої сутички: трава на галявині була витоптана, трупи вбитих нами індіанців зникли. Справджувалися мої найгірші припущення, тим більше, що уздовж слідів білих потягнулися відбитки не однієї пари ніг у мокасинах. За ними стежили, і кількість переслідувачів-індіанців все зростала. Я пришвидшив крок і подвоїв обережність: за моїми розрахунками, десь там червоношкірі мали б напасти з засідки на вестменів.

Так я дійшов до місця злиття річок Біфорк і Манкíціта. З розповіді Гаррі, там і відбувся бій, який поклав початок смертельної ворожнечі між його батьком і Парранохом, і там же поховали його сестру й матір. Чагарник змінився на високу густу траву, дерева порідшали, утворивши велику галявину, на якій я побачив мисливців, які розмовляли та енергійно жестикулювали. Парранох із кляпом у роті був прив’язаний до величезної пінії.

На жаль, я був не єдиним глядачем: переді мною, не спускаючи очей із блідолицих, скрадалися троє індіанців. Решта, мабуть, обходили галявину з усіх боків, щоб відрізати моїм товаришам усі шляхи до відступу. Зволікати не було як, тож я прицілився і натис на курок.

Мій постріл пролунав, як грім з ясного неба, і для білих, і для червоношкірих. Але ще не стихло його відлуння в лісі, як на галявину полетіла хмара стріл, потім пролунав бойовий клич, і з кущів висипалися з півсотні розмальованих індіанців.

Розстрілявши всі патрони, я теж кинувся на галявину слідом за червоношкірими й побачив, що Гаррі, не звертаючи уваги на небезпеку, цілиться з пістолета в Парраноха. Якою ж сильною була його ненависть, якщо думав він не про порятунок власного життя, а про страту мерзотника! Однак вистрілити йому завадив величезний індіанець, який одним ударом звалив хлопчика з ніг.

Мисливці не розгубилися. Вони стали спиною один до одного або попритулялися до дерев і завзято захищалися від індіанців, які насідали з усіх боків. Але багато наших вже були поранені, бо стали відкритою мішенню, та й сили надто нерівні.

Віннету й Вогняна Рука кинулися до Парраноха, але перед ними виросла стіна червоношкірих, пробитися крізь яку не зміг би навіть герой з легенд. Звільнений від пут Тім змахнув руками, вихопив у когось томагавк і, скрегочучи зубами, накинувся на Віннету.

— Ходи сюди, собако пімо! Ти життям заплатиш мені за мій скальп!

«Пімо» — це найобразливіше для апача прізвисько, особливо з вуст ворога. Віннету, не зважаючи на рани, розлючено кинувся до смертельного ворога, але про який чесний поєдинок могло йтися, якщо вождя апачів тут же оточили з усіх боків, а друзі трапера захищали своє життя й не могли прийти на поміч.

Розуміючи, що нам не протриматися навіть десять хвилин, я звалив Гаррі собі на плече, розмахуючи штуцером, пробився крізь натовп червоношкірих і голосно крикнув, перекриваючи шум бою:

— У воду! Швидше у воду!

Я стрибнув з урвища й відчув, як над моєю головою зімкнулись хвилі. Річка була глибока, але вузька, й за кілька ривків я дістався до протилежного берега. Хлопчик отямився. Однак і там було небезпечно. Я озирнувся й побачив, що ті з моїх товаришів, хто зміг прорвати кільце ворогів, взяли з мене приклад. За ними з виттям мчали індіанці, а це означало, що битва ще не закінчена і перекинеться на цей берег. Я збирався зайти за поворот і знову переплисти річку, щоб заплутати переслідувачів. Але тут повз нас, човгаючи мокрими мокасинами, швидко прошкандибав Сем Гоукенс і зник у кущах. Його план видався мені значно раціональнішим за мій, тож я зробив те саме. Я тягнув хлопчика з собою, але той раптом став упиратися.

— Батько! — вигукнув він у тривозі. — Я повинен бути з ним, я не можу залишити його!

— Ми не допоможемо твоєму батькові! — квапив я Гаррі, мало не силоміць тягнучи його за собою. — Твій батько вибереться сам.

Продершись крізь прибережні хащі, ми знову опинилися біля річки, трохи вище від місця, де перепливали на протилежний берег. Індіанці, які переслідували нас, кинулися у напрямку Манкíціти, тож ми могли тепер безпечно пробиратися до «фортеці». Ми знову перепливли річку. Старий Сем Гоукенс чекав нас на другому березі, обтрушуючись, немов пес після купання.

— Сер, повернімося на галявину, де була бійка. Наскільки я знаю червоношкірих, вони не вміють плавати зі зброєю. Тож я пропоную забрати рушниці собі.

— Це може бути небезпечно.

— Небезпечно? Сем Гоукенс ніколи не вплутується в небезпечні речі. Ми тільки зазирнемо туди на хвилинку й подивимося, чи не залишили вони для нас свої рушниці.

Петляючи між кущами й підстрибуючи, мов кенгуру, Сем побіг до галявини. Не