Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Тільки коли мій супротивник знепритомнів, я підвівся й озирнувся. Те, що відбувалося навколо мене, годі описати словами. Ні ми, ні індіанці понка не наважувалися пустити в хід вогнепальну зброю, побоюючись, що до супротивника на звук пострілів примчить підмога, а в рукопашній сутичці, коли беруться тільки за ножі й томагавки, червоношкірим ніхто не рівня. Переплетені тіла бійців мовчки катулялися по землі, перемазані кров’ю.
Віннету вже заніс ніж для удару в серце своєму супротивнику і не потребував моєї допомоги. Становище Вогняної Руки було важчим: він лежав на одному з індіанців, а правою рукою, з якої струменіла кров, намагався прикритися від другого червоношкірого, який нападав на нього ззаду. Я поспішив йому на допомогу і встиг в останню мить відвести від вестмена смертельний удар і розкроїти череп його ворогу.
Тепер можна було допомогти й Дікові Стоуну. Поруч із ним уже лежали два мертвих індіанці, але третій, справжній гігант, тиснув на нього, розмахуючи томагавком. Дік Стоун відступав, похитуючись чи то від утоми, чи то від ран, і було видно, що його сили вичерпуються. Я кинувся до нього, через мить індіанець звалився до моїх ніг.
Дік Стоун повільно опустився на землю і тремтячим від напруги голосом промовив:
— Господи! Троє на одного — це вже занадто. Якби ви не встигли вчасно, мені був би кінець. Дякую.
Вогняна Рука підійшов до нас, простягаючи мені руку, але раптом його погляд спинився на нерухомому тілі Парраноха.
— Тім Фінетті? Тут? Чи це можливо? Хто з ним бився?
— Вбивча Рука знову переміг Парраноха в чесному бою, — відповів за мене Віннету. — Великий Дух обдарував його силою бізона, який риє рогом землю.
— Боже мій! — вигукнув Вогняна Рука. — Я ще ніколи не стрічав такої сильної людини, як ви! Але як же Парранох улаштував нам тут засідку?
— Він помітив сліди білих мисливців і пішов по них, сподіваючись, що вони приведуть його до нашого табору, — пояснив Віннету. — Його воїни скоро будуть тут, тому нам слід негайно повернутися у свої вігвами.
— Віннету має рацію, — підтримав його Дік Стоун. — Треба повертатися.
— Згоден, — відгукнувся Вогняна Рука, з плеча якого струменіла кров. — Але спершу треба замести сліди. Діку Стоуне, пройдіть уперед і подивіться, щоб індіанці не застали нас зненацька.
— Вже йду, — відповів Дік, — але спершу хтось витягніть ножа з моєї рани, бо мені туди не дістати.
Один з трьох індіанців, з якими бився Стоун, розпоров йому бік, і ніж так і лишився в рані, поступово встрягаючи все глибше під час сутички. На щастя, рана не була загрозливою для життя, а залізні м’язи Діка відразу ж стяглися, як тільки висмикнули ніж.
Через кілька хвилин Віннету вміло позатирав усі сліди битви. Залишалося придумати, що робити з полоненим Парранохом, який лежав на землі без тями.
— Доведеться нести його на собі, — запропонував я.
— Я з насолодою допоможу вам донести його, щоб потім судити негідника й повісити. Я сам виберу для нього найвигіднішу гілку, — вимовив Дік Стоун і взявся зрізати грубі гілки і розпорювати на шматки ковдру Парраноха, щоб зробити ноші. Ми поклали тіло на ноші й потягли за собою по землі. Щоправда, ми залишали за собою такий широкий слід, що Віннету коштувало чималих зусиль, аби приховати його хоч трохи.
Коли я прокинувся й вийшов з моєї келії наступного ранку, сонячні промені ще не торкнулися вершин скель. В долині клубочився туман, а на кам’яному виступі біля моєї печери повітря було чисте і прозоре. Знизу чути було спів не відомих мені птахів. Однак цей чудовий ранковий концерт не міг відвернути мене від думок про вчорашні події.
Один з наших мисливців, який блукав напередодні по лісах у пошуках дичини, повідомив, що бачив ще один загін індіанців понка, а отже, червоношкірих, що оголосили нам війну, було більше, ніж ми припускали, а наше становище — ще скрутніше. Все свідчило про те, що вони вирішили знищити колонію траперів.
Решту попереднього дня і весь вечір ми готувалися до можливої атаки ворога. Щось вирішувати щодо нашого полоненого наразі не було часу. Він отямився вже у «фортеці» й лежав під вартою в одній з печер, руки й ноги його були надійно зв’язані шкіряними ременями.
Я сушив собі голову над тим, як уникнути сумної долі, що її готували нам індіанці, тим часом пішов перевірити, чи не сталося чогось із полоненим. Звук чиїхось кроків відірвав мене від роздумів. Переді мною стояв Гаррі.
— Доброго ранку, сер. Я бачу, вам, як і мені, не спиться.
— Доброго ранку, Гаррі, — відповів я на його вітання. — Просто я захотів перевірити, як охороняють Парраноха. Становище наше скрутне, тому пильність не завадить.
— Ви злякалися червоношкірих? — посміхнувся Гаррі.
— Я знаю, що ви жартуєте. Але насправді нас лише тринадцять осіб, а їх понад сотню, тож у відкритому бою ми не маємо шансів на перемогу. У «фортеці» відсидітися нам теж не вдасться.
— Не згущуйте барви, сер! Нас тринадцять осіб, але кожен вартий сотні. А нашу «фортецю» не завоюють навіть тисячі дикунів.
— Я не настільки самовпевнений, Гаррі. За один день індіанці втратили десять воїнів, та ще й вождя. Крім того, вони злі на нас за свою поразку біля залізниці. Вони не знайдуть Парраноха серед убитих і здогадаються, що він у наших руках. А така орда, якщо вже пройшла стільки,
