Сокіл і Ластівка - Борис Акунін
Розмова з дружиною закінчилася сваркою. «Мало чого вона може наобіцяти, — кисло сказала Алтин. — Це по-перше. А по-друге, бабця вона жилава, ще на наш похорон на інвалідному візку приїде». Ніка розсердився, обізвав дружину безсовісною єхидою і вимкнув зв’язок.
Потім, як годиться, знайшов подрузі життя виправдання: розладнані нерви, турбота про дітей, типово російська нестриманість у мові — на словах ми завжди зліші, ніж насправді. Зателефонував знову, з найкращими намірами. Хотів відволікти кохану від депресивних думок. Почав розповідати про корсарський скарб. І Алтин спочатку слухала дуже добре, тільки ахала і зойкала. Але хвилин за п’ять влізла із запитанням: «Знайшли? Ти мені відразу скажи: знайшли ви скарб чи ні?!» Він відповів: «Ні. Скарбу в сховку не було, але…» Він хотів сказати, що однак було багато фантастично цікавих пригод. Не встиг. «Господи, у тебе завжди самі обломи!» — вигукнула дружина і тепер вже сама гепнула слухавкою.
До самісінького відплиття Ніка на неї ображався. Добряче вивчивши свою Алтин, він знав, що вона не спить, переймається, але першою ніколи не зателефонує, хоч і записала номер. Гаразд, чоловік має бути великодушнім. Він сам зв’язався з готелем. Оператор відповів, що місіс Фандорін просила не з'єднувати.
Тоді Микола Олександрович швиргонув ні в чому не винний телефон на палубу, сів на кормі, звісивши ноги за борт, і став чекати світанку.
У голові бродили похмурі думки.
Із заробітком халепа. У дружини депресія. Діти проблемні. У країні криза. У світі теж. Сподіватися і розраховувати нема на що. Прожив на світі майже півстоліття, а фаху, що здатний прогодувати родину, так і не набув. Скільки років грався в інфантильні ігри, сидячи на шиї у дружини. І що тепер? Веселенька життєва перспектива: чекати стерв’ятником, поки тітка Сінтія помре і відпише спадщину. Гидко!
Так мордував себе гризотами і докорами Микола Олександрович, дивлячись на чорну воду і білий слід від гвинта.
На плечі осудливо кректав папуга, ззаду долинало патякання Джордана. Покинувши острів, хлопець наче скинув із себе злі чари. Він більше не супив брови, не кривив рота, не огризався. Наспівував, пританцьовував — загалом, радів життю, не переймаючись, слухає його пасажир чи ні. Джо розповідав, що тепер у нього все піде по-новому. Тому що в інших хлопців життя як життя, а у нього? По шість місяців на рік сиди на цьому сучому Сент-Морісі. Ані дискотек, ані дівчат, ні фіга. Навіть якщо в сезон дощів заведеш гарну подружку, чекатиме вона півроку, поки ти зі своїм пришелепуватим татком дурня клеїте: тисячний раз лізеш у ті самі підземні дірки?
Туга полишила магістра на світанку. На хвилях затрепетало і ніжне світло, і відразу прояснилося, що в житті важливо, а що — нісенітниця.
Важливо ось це: просторінь, океан, небо, що прокидається, сяйво, що розливається і зелений острівець праворуч по І курсу. У світі, де існують пейзажі подібної довершеності, варто жити і все обов'язково якось налагодиться.
— Що це за острів? — запитав Ніколас.
— Нью-Тіфельс. Назва така. Не знаю, звідки взялася.
— Теж безлюдний?
Джо засміявся:
— Ні. Але вони давні, тіфельці. Не такі, як усі. Там з усіх боків жахливі рифи, окрім самих тіфельців ніхто пристати не може. Вони всі між собою родичі. У них навіть мова не така, як у нормальних людей.
— Як же вони живуть?
— Рибу ловлять, цяцьки з коралів роблять. Я точно не знаю. Ніколи не бував. У них взагалі ніхто не буває. Ні телеящика в них, ні інтернету. Навіть вертолітного майданчика нема. Якщо тіфельцям щось треба, вони самі припливають.
Фандорін спробував уявити, як це — у двадцять першому столітті жити у повній ізольованості від цивілізації. Як на космічній станції, що летить на далеку-далеку планету, куди добиратися двісті чи триста років.
Господи, яких тільки куточків немає на планеті…
Капітан Флінт теж дивився на дивовижний острів, дряпаючи Ніколасу шкіру крізь сорочку.
Раптом він злегка торкнувся дзьобом щоки магістра, наче бажаючи привернути увагу, і перелетів на щоглу. Папуга винайшов чергову гру.
Він учепився кігтями у наповнене вітром вітрило і почав стрибати по ньому вгору: раз, два, три, чотири. Потім спустився назад — і знову.
Зацікавившись дивним ритуалом, Ніка наблизився.
— Ти чого розстрибався?
Папуга озирнувся на нього.
— Сбррр! Сбрррр!
Проробив такий самий трюк ще кілька разів. Микола Олександрович помітив, що кожного разу птаха зупиняється біля емблеми компанії виробника вітрил: вишите слово «Crown» і логотип у вигляді коронки. На тканині залишилися сліди від кігтів. Відстань між ними була рівною, ніби відміряна з лінійкою.
— Дррр! Дррр! — сердито закричав Капітан Флінт. Знову спустився, скочив вгору чотири рази — стриб-скок, стриб-скок — і зупинився так, що коронка опинилася у нього просто над чубчиком.
Прямо як у лічилці, з зітханням подумав Ніка. І макітрою об дашок…
Десь зовсім недавно він теж бачив коронку. Ах так, у колодязі. Коли до дна шахти залишалося зовсім недалеко. Цікаво, навіщо її вирізали в камені?
Палуба раптом хитнулася у нього під ногами. В очах потемніло. Однак у голові прокльовувався світанок, а потім і засяяло сонце.
— Порожні скрині… Два останні рядки… Дашок — нагорі… Чотири міри довжини, — забурмотів магістр, б’ючи себе кулаком по чолу.
— Гей, містере, ви що? — з переляком повернувся до нього Джордан.
— Повертаємо назад, — сказав пасажир із дивною посмішкою. — Здається, це називається «поворот оверштаг»? Повертаємося на Сент-Моріс.
— Якого хріна? Ви там щось забули?
— Так. Дещо. Я залишуся на острові. Ти не хвилюйся, чекати мене не доведеться. Висадиш мене і пливи куди забажаєш. У мене є телефон. Знадобиться катер — зателефоную.
Хлопець кліпав очима, певно, намагаючись зрозуміти, чи не поїхав у містера дашок.
— Все нормально, — сказав йому Ніка. — Навіщо ж я буду жити стерв’ятником і чекати, коли вона помре? Нехай живе ще сто років. Нехай закрутить ще якусь авантюру і розтринькає всі свої гроші. Раптом що, я надам їй матеріальну підтримку.
— Кому? — Джо почухав потилицю. — Ви про кого говорите? З вами точно все добре, сер?
— Оверштаг, мій хлопчику, оверштаг!
Човен круто змінив галс, повертаючи проти вітру.
Прикривши долонею очі, магістр спостерігав за Капітаном Флінтом. Папузі набридло бавитися з вітрилом. Він придумав
