Північна Одіссея - Джек Лондон
Через це Джеймс Ворд і вирішив зробити ще одне героїчне зусилля і взяти під контроль своє варварське тевтонське «я». Він так зосереджено привчав себе бачитися з Ліліан тільки вдень і досяг у своєму самоконтролі такого успіху, що настав день, коли вона прийняла його пропозицію. Хтозна — на краще чи на гірше, але містер Ворд молив Бога, щоб на краще. Увесь цей період, мабуть, жоден претендент на чемпіонське звання не тренувався так напружено і заповзято, як тренувався наш новоспечений жених, щоб придушити в собі дикуна. Окрім іншого, він намагався виснажити себе ще вдень, щоб сильне бажання спати зробило його глухим до поклику ночі. Він брав відпустки на роботі і вирушав на тривалі полювання, женучи оленів крізь неймовірну глушину та важкодоступні місця — і завжди вдень. Ніч заставала його вдома, коли він почувався вкрай виснаженим. У себе в кімнатах він встановив ледь не десяток тренажерів, і ті вправи, які звичайні люди робили кілька разів, він робив сотні разів. А ще, як щось на кшталт компромісу, він збудував на другому поверсі відкриту спальну веранду. Хоч там принаймні він міг зробити ковток благословенного нічного повітря. Від утечі до лісу його оберігали подвійні завіси; щовечора Лі Сінь замикав його, а вранці — відмикав.
Настав час, коли в серпні місяці він найняв додаткових слуг на поміч Лі Сіню і наважився влаштувати домашній прийом у своєму будинку в Мілл-Веллі. Були запрошені Ліліан, її мати, брат та півдесятка спільних друзів та знайомих. Два дні і дві ночі все йшло добре. А на третю ніч, коли вони загралися в бридж аж до одинадцятої години, у містера Ворда з'явився привід пишатися собою. Йому пощастило повністю приборкати свій зростаючий неспокій, але так сталося, що Ліліан Герсдейл опинилася його супротивником праворуч. Ця жінка була як тендітна квітка, але під впливом нічного неспокою саме оця тендітність та крихкість і почали дратувати Джеймса Ворда. Ні, він не розлюбив її, просто у нього виникло майже непереборне бажання вхопити її своїми клешнями і покалічити. Особливо сильним це бажання ставало тоді, коли вона вигравала. Він наказав привести одного зі своїх гончаків, і саме в ту хвилину, коли здавалося, що наростаюча напруга рознесе його на шматки, містер Ворд погладив пса — і враз відчув величезне полегшення. Дотик до пухнастої шерсті миттєво розслабив його і дав можливість спокійно дограти аж до кінця посиденьок. Ніхто й не помітив тієї титанічної боротьби, що точилася в душі їхнього доброзичливого хазяїна, який часто сміявся, жартував і грав уміло й дуже уважно.
Коли вони розходилися по спальнях, містер Ворд навмисне зробив так, щоб попрощатися з Ліліан у присутності інших. Опинившись нарешті на своїй веранді і надійно замкнувшись, він приступив до фізичних вправ, подвоївши, потім потроївши, а згодом — і почетверивши їх кількість. Довівши себе до виснаження, він улігся на кушетку, щоб заколисати себе, розмірковуючи над двома проблемами, що особливо непокоїли його. Одна з них стосувалася фізичних вправ. Тут був якийсь парадокс: що більше вправ він виконував — а виконував він їх неймовірно багато, — то сильнішим він ставав. Так, він притлумлював цими вправами своє друге тевтонське «я», але таким чином він просто відтягував той фатальний день, коли сила, накопичена фізичними вправами, стане такою потужною, що вийде з-під контролю і стане ще жахливішою, ніж та, яку він досі знав. Друга проблема полягала в його майбутньому одруженні і тих хитрощах, до яких йому доведеться вдатися, щоб уникнути зустрічей зі своєю дружиною після настання темряви. Ось так, безплідно розмірковуючи, він і заснув.
Звідки взявся тієї ночі отой велетенський ведмідь гризлі — ніхто довго не знав, аж поки не стало відомо, що то був ведмідь, який утік із циркової трупи «Спрінг Бразерз Серкус», яка давала вистави в Саусаліто і члени якої довго і безуспішно шукали свого «Великого Бена — найбільшого гризлі серед тих, що живуть у неволі». Як би там не було, але Великий Бен утік, і з усього лабіринту в півтисячі маєтків він чомусь вибрав для свого візиту саме володіння Джеймса Дж. Ворда. Перше і давнє «я» враз звело його на ноги. Напружено здригаючись від передчуття битви, він відчув у грудях прилив войовничості, а з вуст його зірвався ритмічний старовинний речитатив. З подвір'я долинуло несамовите завивання і гавкіт гончаків. Аж раптом крізь цей гармидер долинув гострий як кинджал передсмертний зойк собаки. Його собаки.
Не завдавши собі клопоту вдягти капці і накинувши на себе лише піжаму, Джеймс Ворд проломився крізь ретельно замкнені Лі Сінем двері і, злетівши сходами, вихопився у темряву ночі. Коли ж його босі ступні торкнулися гравію на під'їзній алеї, він різко зупинився, простяг руку під східці і витяг звідти замашний кийок — свого надійного товариша під час численних — і безумних — нічних пригод серед пагорбів. Несамовитий ґвалт, що його зчинили собаки, наближався, і містер Ворд, войовничо вимахуючи кийком, кинувся йому назустріч.
Челядь та гості повискакували з ліжок і скупчилися на просторій веранді. Хтось увімкнув електричне освітлення, але ніхто нічого не бачив, окрім переляканих облич одне одного. За яскраво освітленою алеєю дерева утворювали стіну непроникної темряви. Але десь у тій темряві точилася запекла боротьба. Чулися пекельні зойки тварин, несамовите гарчання та харчання, звуки ударів та хрускіт кущів під вагою важких тіл.
Хвиля битви перекотилася з темряви прямо на алею під спостерігачами. І тут вони, нарешті, побачили, що відбувається. Місіс Герсдейл скрикнула і, зомліваючи, вхопилася за свого сина. Ліліан раз по раз так сильно стискала перила, що на кінчиках її пальців ще багато днів залишалися криваві набряки. Охоплена страхом, вона очей не могла відвести від рудоволосого шаленоокого велетня, у якому вона впізнала чоловіка, за якого збиралася вийти заміж. Він вимахував здоровенним кийком, зі спокійною люттю воюючи з волохатою потворою, більшою за будь-якого баченого нею ведмедя. Змахнувши лапою, гризлі зірвав з Джеймса Ворда халат і роздряпав до крові йому шкіру.
Найбільше Ліліан Гірсдейл боялася за свого судженого, але частково цей страх був спричинений самим його зовнішнім виглядом. Їй і наснитися не могло, що під накрохмаленою сорочкою та нічим не примітним вбранням її нареченого криється такий жахливий і прекрасний дикун. Досі вона й поняття не мала, як б'ються чоловіки. То була явно не сучасна битва. І не сучасного чоловіка бачила вона перед собою, хоча вона про це й не здогадувалася. Бо перед нею був не
