Північна Одіссея - Джек Лондон
II
Дейв Слоттер войовничо обперся об прилавок, що закривав вхід до приватного кабінету Джеймса Ворда, старшого компаньйона фірми «Ворд, Ноулз енд К°». Дейв був розлючений. Усі в приймальні дивилися на нього підозріло, а чоловік, що стояв напроти, — іще підозріліше.
— А ви скажіть містеру Ворду, що справа вкрай важлива, — наполягав Дейв.
— Кажу вам — він зараз диктує, і тому його не можна турбувати, — почулася відповідь. — Краще приходьте завтра.
— Завтра буде запізно. Просто потихеньку зайдіть і передайте містеру Ворду, що це — справа життя і смерті.
Секретар завагався, і Дейв миттю скористався цією можливістю.
— Візьміть і скажіть йому, що минулої ночі я був потойбіч затоки в Мілл-Веллі і хочу його про дещо поінформувати.
— Ваше ім'я? — поцікавився секретар.
— Ім'я не має значення. Бо він мене не знає.
Коли Дейва провели у приватний кабінет, він і досі перебував у войовничому стані духу, але коли він побачив перед собою великого русявого чоловіка, що сидів в обертальному кріслі і щось диктував стенографістці, то настрій його різко змінився. Дейв не знав, чому так сталося, але в глибині душі він розізлився сам на себе.
— Ви — містер Ворд? — спитав він з якоюсь дурнуватою інтонацією, яка ще більше розізлила його. Він аж ніяк не мав наміру говорити таким тоном.
— Так, — почулася відповідь. — А ви хто?
— Гарі Банкрофт, — збрехав Дейв. — Ви мене не знаєте, і тому моє ім'я не має жодного значення.
— Це ви передавали мені, що були минулої ночі в Мілл-Веллі?
— Ви там живете, еге ж? — відповів запитанням на запитання Дейв, підозріло поглянувши на стенографістку.
— Так. А навіщо ви прийшли до мене? Я зараз дуже зайнятий.
— Я хотів би поговорити з вами сам на сам, сер.
Містер Ворд кинув на нього пронизливий погляд, трохи повагався і прийняв рішення.
— Зробімо перерву на кілька хвилин, міс Поттер.
Дівчина підвелася, зібрала свої записи і вийшла. Дейв прискіпливо дивився на містера Джеймса Ворда доти, поки той не впорався з якоюсь думкою, що блукала у нього в голові.
— Я вас слухаю.
— Учора ввечері мені довелося побувати в Мілл-Веллі, — знічено почав Дейв.
— Це я вже чув. Що вам від мене потрібно?
І Дейв почав, сам не вірячи своїм словам.
— Я був біля вашого будинку, вірніше на прилеглій ділянці.
— А що ви там робили?
— Хотів вас пограбувати, — чесно зізнався Дейв. — Я почув, що ви живете сам з кухарем-китайцем, і тому зацікавився. Але я не заліз до вашого будинку. Мені дещо завадило. І саме тому я тут. Я прийшов попередити вас. На ділянці біля вашого будинку я наштовхнувся на якогось дикуна, що вільно там розгулював. Справжнісінький диявол. Запросто міг порвати мене на шматки, як ганчірку. Я змушений був тікати, рятуючи своє життя. Цей дикун майже не має на собі ніякої одежі, а по деревах лазить, як та мавпа. І бігає, як олень. Я бачив, як він гнався за койотом. До кінця не додивився, але здається, що він його наздогнав, їй-богу.
Дейв перепинив себе, щоб подивитися, яке враження справили його слова. Але ніякого враження вони не справили. Джеймс Ворд висловив стриманий інтерес — і все.
— Що ж, цікаво, дуже цікаво, — промимрив він. — Дикун, кажете. А чому ви прийшли мені про це розповісти?
— Хотів попередити вас про небезпеку. Я сам — далеко не цяця, але не вважаю за погрібне вбивати людей… тобто коли в цьому немає потреби. Я збагнув, що вам загрожує небезпека. І прийшов попередити вас. Хотів зіграти з вами чесно, ось. Звісно, якщо ви захочете якось віддячити мені за мої труди, то я прийму таку подяку. Не скажу, щоб я про це не думав. Але мені байдуже, винагородите ви мене чи ні. Я вас попередив, а значить — виконав свій людський обов'язок.
Містер Ворд замислився і забарабанив пальцями по столу. Дейв помітив, що то були великі сильні пальці, хоча й добре доглянуті та засмаглі. А ще він помітив те, на що вже встиг звернути свою увагу раніше: тоненьку смужку тілесного пластиру над оком. Та все одно відкидав думку, яка настійливо просилася йому в голову. Бо це було неймовірно.
Містер Ворд дістав гаманець з кишені піджака, витяг зелену купюру і подав її Дейву. Той, ховаючи її собі в кишеню, встиг помітити, що то було двадцять доларів.
— Дякую, — мовив містер Ворд, даючи зрозуміти, що аудієнція добігла кінця. — Я потурбуюся про розслідування цієї справи. Дикун, та ще й на свободі — це справді небезпечно.
Містер Ворд поводився так спокійно і невимушено, що до Дейва повернулася його хоробрість. До того ж у його голові зродилася нова теорія. Вочевидь, той дикун був братом містера Ворда, схибленим братом, який таємно жив разом з ним і якого не випускали за межі маєтку. Дейв чув, що таке буває. Можливо, містер Ворд не хотів розголосу і тому дав йому за мовчанку двадцять доларів.
— Слухайте, — почав Дейв. — Тепер мені починає здаватися, що той чоловік був дуже схожим на вас…
Більше він нічого вимовити не встиг, бо став свідком трансформації і побачив перед собою ті самі люті блакитні очі, що він їх бачив минулої ночі, ті самі руки, схожі на велетенські клешні, і ту саму гігантську постать, готову стрибнути на нього. Але цього разу у нього під рукою не було дерев'яного цурпалка і його схопили за біцепси обох рук з такою неймовірно страшною силою, що він аж застогнав від болю. І побачив перед собою оголені білі зуби, як у хижого собаки, який ось-ось його вкусить. Борода містера Ворда торкнулася обличчя Дейва, а рот розкрився, щоб вчепитися в горлянку жертві. Але цього не сталося. Натомість Дейв відчув, як тіло нападника заклякло, наче стримане якимось залізним гальмом, а потім його відштовхнули. Це було зроблено без особливої напруги, але з такою силою, що зупинила Дейва лише стіна, об яку він гепнувся спиною і по якій сповз, обм'якнувши, на підлогу.
— Ви що, зібралися мене шантажувати? — гаркнув на нього містер Ворд. — Зараз же віддайте
