Північна Одіссея - Джек Лондон

Дейв дістав купюру і покірно віддав.

— Мені здалося, що ви прийшли сюди з добрими намірами. Тепер же я бачу, що ви за фрукт. Щоб я вас більше тут не бачив і не чув, інакше я запроторю вас до в'язниці, де вам і місце. Я зрозуміло висловлююся?

— Так, сер, — мовив Дейв, хапаючи ротом повітря.

— Тоді — геть звідси.

І Дейв пішов геть, а біцепси його й досі нестерпно боліли від отієї страшної залізної хватки. Коли його рука лягла на дверну ручку, його зупинив голос містера Ворда.

— Вам пощастило, — сказав він, і Дейв помітив, що його очі світилися жорстокістю і пихою. — Вам пощастило. Якби я захотів, я б повідривав вам руки і викинув їх ось у це сміттєве відро.

— Зрозуміло, сер, — мовив Дейв, і в голосі його прозвучала абсолютна впевненість, що саме так воно і сталося б.

Розчинивши двері, він вийшов з приватного кабінету. Секретар запитально поглянув на нього.

— Оце так! — тільки й спромігся вичавити із себе Дейв і з цими словами вискочив і з контори — і з нашого оповідання.

III

Джеймс Дж. Ворд, сорока років, був успішним бізнесменом, але дуже нещасним чоловіком. Бо протягом сорока років він безуспішно намагався розв'язати вкрай серйозну проблему, яка з плином часу дедалі більше перетворювалася на обтяжливу недугу. В ньому одночасно уживалося дві людини, між якими, у хронологічному розумінні, пролягла прірва глибиною в тисячу років. Мабуть, він досліджував проблему роздвоєння особистості глибше, аніж будь-хто з провідних науковців, що працювали в складній і таємничій царині психології. І його випадок був особливим і несхожим на всі досі задокументовані. Він перевершував навіть найсміливіші фантазії письменників. У ньому не було нічого від доктора Джекіла та містера Хайда, він був несхожий на того нещасного молодика, що його змалював Кіплінг у своєму творі «Найдивовижніша повість на світі». Ті дві особистості, що в ньому уживалися, так переплуталися одна з одною, що практично увесь час не мали змоги усвідомити самі себе й одна одну.

Своє друге «я» містер Ворд визначив як дикуна та варвара, що жив у примітивних умовах кілька тисячоліть тому. Але він ніколи не міг з упевненістю сказати, ким було його друге «я» і ким був він сам. Бо він був обома ними — й увесь час. Дуже рідко траплялося так, що одне його «я» не відало, що робить друге. Суттєвим було також те, що він не мав ані видінь, ані спогадів того минулого, у якому жило його давніше «я». Це давніше «я» жило і сьогодні, але, живучи сьогодні, воно відчувало невгамовну постійну потребу жити так, як воно призвичаїлося жити тисячі років тому.

У дитинстві він завдав чимало клопоту своїм батькам та родинним лікарям, хоча останні й близько не могли підійти до розгадки його ексцентричної поведінки. Наприклад, вони ніяк не могли збагнути його надмірної сонливості перед обідом і надмірної активності ввечері та вночі. Коли лікарі виявили, що він блукає вночі коридорами, видряпується на височенні дахи й бігає серед пагорбів, вони дійшли висновку, що їхній підопічний — сновида. Насправді ж він і гадки не мав спати наяву, і йому просто хотілося поблукати вночі, бо до того спонукувало його первісне «я». Колись він мав необачність відкритися одному телепню-ескулапу й опісля дуже страждав від приниження, бо той позначив його одкровення ярликом «марення наяву».

Річ у тім, що коли наставали сутінки і надходив вечір, містер Ворд відчував приплив бадьорості. Обмежений чотирма стінами простір ставав для нього як клітка для звіра. Йому вчувалися голоси, що шепотіли йому з темряви. Ніч кликала його, бо в той період доби він перетворювався, головним чином, на нічного хижака. Але ніхто його не зрозумів, а він більше нікому й нічого не намагався пояснити. Його записали у сновиди і вдалися до належних у подібних випадках заходів, які дуже часто були марними. Бо він зростав, ставав дедалі хитрішим і завдяки цьому міг більшість ночей проводити на свіжому повітрі, як і підказувало йому його первісне «я». У результаті, в полудень він відсипався. Вранішнє навчання в школах стало неможливим, і невдовзі з'ясувалося, що лише ввечері, зусиллями приватних учителів, можна було його хоч чогось навчити. Саме таким чином і розвинулося його друге, сучасне «я».

Але в дитинстві він увесь час був проблемною дитиною. Його знали як бездушне, жорстоке і злобне дияволеня. Родинні лікарі у приватних розмовах визнавали за ним психічний розлад і називали його виродком. Ті ж нечисленні хлопці, що наважувалися з ним дружити, були від нього в захваті, хоча й дуже боялися. Він плавав, бігав і видряпувався на дерева набагато швидше за них, будь-кого з них міг легко перехитрити; і ніхто не наважувався з ним битися. Бо він був несамовитий і страшенно сильний.

Коли йому було дев'ять, він утік до пагорбів, де дав волю своїм інстинктам і полював уночі. Через сім тижнів його спіймали і привели додому. Усі дивувалися — як же це він примудрився вижити в таких умовах і навіть не змарніти? Ніхто не знав, а він нікому й не казав, як він полював на кроликів, перепелів, як він їх ловив і пожирав, не розказував про селянські курники, які він спустошував, і про ті лігвища, які влаштовував із сухого листя в печері, де він спав у полудень протягом цілих семи тижнів.

У коледжі він був знаний своєю сонливістю і нетямущістю на ранкових лекціях та геніальною кмітливістю під час вечірніх занять. Завдяки додатковому читанню й переписуванню зошитів своїх товаришів він примудрявся сяк-так перебувати на ранкових лекціях, зате вечірні навчальні пари перетворювалися на його справжній тріумф. У футболі він був неперевершеним гравцем, що своєю затятістю наганяв страх, у всіх видах легкої атлетики він теж демонстрував захмарні результати. Можна було завжди без сумніву покластися на його перемогу. Одна тільки помічалася за ним вада: спонтанні вибухи якоїсь варварської несамовитої люті. Його товариші-студенти боялися боксувати з ним, а під час борецьких змагань він відзначився тим, що вкусив суперника за плече.

Після коледжу його батько, впавши у розпач, послав працювати сина ковбоєм на одне ранчо в штаті Вайомінг. Через три місяці безстрашні ковбої вирішили, що з них досить, і надіслали батькові телеграму, щоб він забрав від них свого дикого неконтрольованого сина. А коли батько приїхав забирати його, то ковбої зізналися, що краще вони водитимуть дружбу з людожерами, що виють, буркотливими сновидами, ведмедями гризлі, прудкими горилами