Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Коли б так, генерале… Жінка, яка жила з містером Крайніченком у пансіонаті Бенедетті, зізналася в тому, що…

— Патриція?! Де вона?!

— Зараз вона дає свідчення… Твердить, що в кімнаті був третій… І цей третій — ви, генерале. Тож вам доведеться дещо пояснити слідству і в справі вбивства, а головне — дати відповідь на запитання, яким чином підняті вашою командою з дна озера Топліц матриці опинилися в руках фальшивомонетників?

Серед чорної непролазної пущі раптом вигулькнула невеличка, залита місячним сяйвом галявинка і на ній — старенька лісничівка, у віконці якої ледь блимало світло.

— Ото ще конспіратори, — сердито мовив лісник, прив'язуючи свого пса. — Вже й вікно забувають запнути.

— Та хто серед цих ведмежих гаврів угледить те вікно…

— Ви йдіть за мною, Максиме, а то ще який дурень зосліпу підстрелить.

Він тричі крикнув, як кричать у нічному лісі сови. Йрму не відповіли і, передчуваючи недобре, дядько Михайло (дорогою вони вже трохи зазнайомились з Андрієм) подався до. хатини. Коли увійшли, Андрій побачив заплакану жінку, Одягнена, вона сиділа на ліжку і тупо дивилася на руки.

— Де Василь?! — спитав у неї лісник.

— Це ви, пане Михайле… Добре, що ви прийшли… А я оце зібралася до вас і не знаю, йти чи не йти. Я його чекаю… Сказав, як за три дні не буде, щоб до вас ішла… Вже четверта ніч минає, а його нема. Що мені робити, пане Михайле? — затулила лице руками і тихо, болісно заплакала.

— Куди він пішов?

— Не знаю. Не сказав куди…

— Сам пішов чи…

— Сам. Ми чекали, але ніхто не приходив. — Вона перемогла сльози і підвелася з ліжка. — То мені як бути: іти з вами чи ще почекати тут?

— Почекайте ще трохи, він прийде. Я сам сюди навідаюсь… Ждіть. Василь прийде.

Витримав її погляд, проте більше нічого не сказав. Похмурий вийшов з хатини, відв'язав пса і мовчки рушив у пущу. Андрій ледве встигав за ним. З усього видно, лісник і сам не міг збагнути, куди подівся Леміш. Розпитувати було проти правил, і Андрій мовчки простував за дядьком. Йшли не більше години, зрештою зупинилися на пагорбі перепочити.

— Сідайте, Максиме, в ногах правди нема, — промовив лісник, важко опускаючись на пеньок.

Андрій прихилився до поваленої деревини, спостерігаючи за тим, як лісник, діставши кисет, набивав тютюном люльку, проте не запалив, а лише понюхав.

— Хотів я вас, чоловіче, про щось розпитати… Та нехай уже якось іншим разом.

— Питайте, може, того іншого разу у нас з вами і не буде…

Стояла тиха ніч, без вітру і шелесту.

Притоптуючії великим пальцем у люльці тютюн, дядько підвівся, став поруч з Андрієм.

— Ну, хай уже старі, їм ще шляхта залила за шкуру сала… Хай вони розігналися так, що й дотепер зупинитись не можуть. А ви чого у пекло лізете?

— Не розумію… Ви не з безпеки часом? — примружив око Андрій.

— Киньте, Максиме, чи як вас там… Ні до безпеки, ні до вашої ОУН я не належав і не належу. Я сам по собі…

— Так не буває.

— Чого ж не буває, коли є…

Лісник справляв враження щирої людини.

— Може, і є, та яке мені до того діло? У мене своє…

— От бачите, виходить, і ви сам по собі.

— Не зовсім так… Хіба мене одного лиха біда штовхнула, як ви кажете, в це пекло?

— То все-таки біда… — Лісник зашморгнув кисет. — Біда, кругом одна біда…

Помовчали, думаючи кожен про своє. Ця несподівана розмова змусила Андрія пильніше придивитись до дядька Михайла. Чоловік ніби щирий, проте хто може з певністю сказати, що за тією щирістю не приховується добре замаскована підступність?..

Дорогою кілька разів відпочивали і навіть передрімали трохи під копицею сіна, та все ж, коли ввечері підходили до лісового кордону, де мешкав Яцків, обоє відчували глибоку втому. Помітивши у вікні свого будинку світло, лісник зупинив Андрія.

— Мабуть, що жінка повернулась… Але чому так скоро? Доведеться вам трохи зачекати. — Він рушив до воріт, біля яких уже крутився пес. Не дочекавшись, поки надійде хазяїн, собака сперся передніми лапами на клямку і прочинив хвіртку.

Андрій присів за кущами. Враження останніх днів потонули за дрімотною пеленою втоми і відступили за межі реальності. На якусь мить сон навіть оволодів ним, проте спати йому зараз не можна було. Стрепенувся, струсонув головою, примусив себе перебрати в пам'яті все, що сталося з ним відтоді, як Кужіль вивів його на лінію зв'язку. Завдання, яке виконував зараз, вимагало аналізу кожної ситуації, кожного кроку. Від цього залежало життя. Щоправда, його має оберігати група забезпечення, але де вона, та група? Поступово з безлічі дріб'язкового, несуттєвого вирізнилось кілька питань, на які мав дати собі відповідь. Куди пішов Леміш? Де поділися його охоронці? Що за чоловік Михайло Яцків? Що криється за його прихильністю? Розумів, що відповідь дасть лише час, а поки що доводилось блукати у здогадках, вибудовувати часом без достатніх підстав логічні схеми, покладатися на інтуїцію.

Тим часом у будинку Михайла Яцківа відбувалися події, що з неймовірною швидкістю наближали відповідь на пекучі питання, якими переймався Андрій. Прочиняючи двері до власної хати, лісник аж ніяк не сподівався побачити в ній Леміша. Але це був саме він. Сидів біля столу і спокійно читав газету.

— Слава Йсу…

— Навіки, — відриваючись од читання,