Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Ф а у с т
Вважай, то справді добрий знак,
Бо ґриф — то міф, чи так чи сяк;
Та де б та вигадка могла
Здолати справжнього орла?
Ц і с а р
Кружляють широко кругами
І раптом — блись! — уже зійшлись,
Один у одного впились,
Зчепились люто пазурами.
Ф а у с т
Дивися, ґриф уже підбивсь,
Узнав, що значить хист орлиний,
І, опустивши хвіст левиний,
За верховіттям бору скривсь.
Ц і с а р
Нехай по цьому знаку й буде,
Приймаю з радістю це чудо.
М е ф і с т о ф е л ь
(праворуч)
Наших воїв тиск завзятий
Крушить міць ворожих ратей.
Гуркіт, клекіт, брязкіт, торох,
Вже подавсь направо ворог,
І безладна ця навала
Й інші лави захитала…
Наше військо невгавуще
Вправо вдарило ще дужче
На фаланги ослабілі,
Як розбурханії хвилі,
Сила з силою другою
Шаленіють у двобою…
Краще й вигадать незмога,
Наша буде перемога.
Ц і с а р
(зліва до Фауста)
Глянь! Чи ж нашому загону
Утримати оборону?
Чи каміння їм не стало?
Вже узято нижні скали,
З верхніх теж одходять наші,
Лізуть, сунуть маси вражі
Вище й вище, далі й далі,
Може, вже на перевалі…
Ваші засоби нечисті,
З них немає нам користі.
Пауза.
М е ф і с т о ф е л ь
Ось мій один і другий ворон.
Летять похмуро і суворо,
Боюсь, що вісті злі несуть.
Ц і с а р
Їх вигляд збуджує неспокій…
Від скель, де бій кипить жорстокий,
Вітрила чорні їх женуть.
М е ф і с т о ф е л ь
(до воронів)
Сідайте лиш мені над вуха!
Той не загине, хто вас слуха,
Ви справите на вірну путь.
Ф а у с т
(до цісаря)
Ти чув про пошту голубину?
До рідних гнізд, в свою країну
Ті птахи линуть з далини.
І ці нам служать службу щиру;
Лиш голуб — вісник задля миру,
А ворон — вісник для війни.
М е ф і с т о ф е л ь
Діла у нас, як мідний шеляг…
Глядіть, на тих стрімчастих скелях
Героям трудно припада!
Вже вороги взяли висоти,
А вдасться їм прохід збороти,
То буде нам гірка біда.
Ц і с а р
Отак мене ви підманули,
В сильце лукаво затягнули,
Аж страшно на душі стає.
М е ф і с т о ф е л ь
Держись, кріпись! Ще вихід є!
Терпіння й хитрощі в притузі!
Кінець завжди бува трудний.
Ще є у мене вірні друзі,
Лиш дай мені свободу дій.
Г о л о в н о к о м а н д у в а ч
(увіходить)
Ти з дуросвітами зв'язався,
Весь час я сумнівом терзався;
Їх поміч лихо принесла.
Від ходу бою я в відчаї;
Хто починав, нехай кінчає,
Я відмовляюсь від жезла.
Ц і с а р
Сховай його до кращих днів,
Іще ж нам доля усміхнеться!
А щодо цих чарівників,
У них зневірився вкінець я.
(До Мефістофеля).
Жезла тобі я не віддам,
Його інакші носять люди,
А зрештою, командуй сам,
Побачимо, що з того буде.
(Іде в шатро з головнокомандувачем).
М е ф і с т о ф е л ь
Ну що ж! Я не помру з жалю!
Нехай тобі патик хрещатий,
А нам з ним нічого почати.
Ф а у с т
То що ж робить?
М е ф і с т о ф е л ь
Я все зроблю!
Гей, ворони, не гаючи й хвилини,
До озера, де граються Ундіни, —
Нехай сюди уявні води шлють.
Жіночі штуки трудно нам збагнути:
Так відділяють видимість од суті,
Що видимість покажеться за суть.
Пауза.
Ф а у с т
Озерним дівам наші чорнокрили
Напевне непомалу підлестили;
Вода вже проступає тут і там.
Там, де були сухі і голі скали,
Джерела бистрі буйно бити стали…
Неждане лихо ворогам!
М е ф і с т о ф е л ь
Така диковина зляка
І боягуза й смільчака.
Ф а у с т
Джерела ті зливаються в потоки,
Що ринуть невтриманно на всі боки;
Вирує шумовиння хвильове.
Вже поняла вода площини скальні
І, пінячись у ярості навальній,
Каскадами лункими в діл реве.
Тут героїчний опір неможливий,
Усіх знесе могутня сила зливи;
Мене самого острах огорта.
М е ф і с т о ф е л ь
Уже й злякавсь! Ця водяна