Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Сіла, всміхнулась, зорить на мене,

Вся перетруджена, сухенька, як гріночка.

— Мамо, матусю, я ж ваша сторіночка. Може, вам пити, може, вам їсти?

Мамо, матусю, я ж ваше вістря.

Може, хто серце вам перев’ялив?

Може, здоров’ячка збив чи вмалив? —

Ні, не скаржиться, посміхається,

Голову змити мені збирається.

Все поробила, збулась мороки.

Встала. Пішла десь за вічні строки.

# :И

*

Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,

Де обрій землю обніма,

Нема кінця їй в темнім лузі,

Та й повороту теж нема.

Кудись пішла, не повертає,

Хоч біля серця стеле цвіт,

Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт.

Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль,

Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль.

СУХИЙ ПУЧОК ПАХУЧОЇ ТРАВИ

Живе в дощах, у сніжному завої,

Де крики зайця й пугання сови, Шовкове диво стежки лісової.—

Сухий пучок пахучої трави.

Легка, і пружка, і простим простенька, Захисток птаху і для звіра тінь,

Красо моя, траво моя отецька,

Гонець і свідок літ і поколінь.

Сухий пучок, росою критий зрання, Тонкі ховаєш карби і сліди,

Як схрещення мого життя й кохання, Землі і неба, хліба і води.

О, смак твойого кореня сухого,

Коли у скруті він кричав — живи!

В літа і ночі біля серця мого Гіркий пучок пахучої трави.

У сокирках, у сяйві звіробою,

Куди ти водиш сонце і грозу?

Тобою я втирав пилюку з бою,

Рясну сльозу й закохану сльозу.

В далекий степ водила й повертала Від дивного євшану в сизу рань І півжиття в папіруси вгортала Любові, й гніву, й трудних сподівань.

І якщо входжу до людської брами, Не хилячи до кривди голови,

То ти в піснях свистиш мені вітрами, Сухий пучок пахучої трави.

МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ

Отак мені привиділось, немов Ви сам-один з романівського поля По білій гречці в молодих медах,

По струнах липня між землею й небом До мене вийшли в гості. Дуб рясний

Вклонився вам край шляху. Синій став Відбив обличчя сонця. Милий жайвір Заткав півполя в золоті шовки.

Наче ходиш тут недалечко,

Як зустрітися нам колись,

Синій липень та біла гречка В сивині твоїй заплелись.

Від Романівки, де бродили,

Де в суницях жарить трава,

Он пливе під хмарин вітрила Золота твоя голова...

* *

:5:

Беру до серця землю всю, як є,— Блават і черлінь, злото і кармін, Гармонію від сутінку й світанку, Бузкове майво й пурпуру стожар,

Що радує людину, звіра й птицю,

Та не забути б пахощі її Від кореня землі, сльози і неба,

Та ще вловити потаємний звук,

Коли вона шепочеться з камінням І хилиться в завіддях снігових,

Але ж цвіте і не вмирає зроду.

Трудне завдання. Сам собі в раби Вписався я охоче й невідступно. Нелегкий шлях, коли у кайдани Солодку мрію впріг без позолоти. Нехай воно вже буде так, як є,

Так, як судилось, як вплелося в душу. Ота гора сивокрилата, ті І сни, й бажання ремесла тяжкого,

І та жорстокість правди у житті,

Що майстрові без неї краще вмерти.

# *

*

Сусіди з батьком радили мені З дитинства стати в праці хліборобом, Одвічним другом плуга і гречок,

Дощів осінніх в ночі вересневі.

А я обрав нелегке ремесло Шукати слово скарбом таємничим, Плести й кромсати свій убогий вірш — Блідий відбиток дійсності людської.

Я сам собі ту гору віднайшов —

Високу та урвинну. Скільки літ Іду на неї, падаю уперто,

Чи то повзу, чи зводжуся в клопоті, Втираю піт і сумніви гоню,

Щоб квітку ту, що на горі горить І зветься у народі «ломикамнем»,

Узяти в руки; а піднявся в даль Лиш на якусь третину невисоку.

Мені б тепер та не забуть в літах Ті кольори, що квітку осявають.

Залишу біг суєтності малий,

Ті неглибокі потічки в долині,

Від поспіху аж сірі. Одягну Сорочку білу у свою мандрівку,

Нехай вона тріпоче на вітрах,

Як знак душі обілений і чистий,

Та й знов почну трудний вчорашній день На гору ту, що сивокриллям сяє.

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ РІЗНИХ РОКІВ

ВІРШІ

* *

*

Перша любов моя, перше кохання, Стежечка, стоптана в білій росі, Тихе зітхання, дальнє світання, Може, його і не бачили всі.

Там щебетала в яру криниця,

Там, у бузках, за вікном отим, Миле обличчя і досі сниться Мрією, спогадом, сном золотим.

1938 р.

# *

*

Сам собі творю дереворити,

Коли дуб повалить віковий.

Навіть камінь стане говорити,

Коли я не буду вже живий.

Через ніч, «їерез походи люті,

Де тривожно пролягає путь,

Ті серця гарячі, не закуті,

В камені і в слові оживуть.

Я себе подвою і потрою І на людськім вічі без жалю Вам, неначе лицарям із Трої, Многострадне серце поділю.

Хай воно заб’ється, затріпоче В камені, у вічному вогні.

З вами жити й з вами вмерти хочу, Взявши вас в рядки полум’яні.

ОЛЕКСІ влизькові

Отож на мене у тривожну ніч Складали дізнання і протоколи,

На допитах помучили кати І біля муру вистрелили в спину.

І я страждав не з болю, а від того, Що все, чим жив, горів, полум’янів, • Стоптали чобітьми і загасили Усі сонця і збили зелен квіт,

Який мені давав з дитячих літ І голос мій і пісшо солов’їну... Олексо, друже! Кажуть, що не я,

А ти тоді убитий був невинно.

Чому ж мені здається, що й тепер Розстріляним ходжу по Україні,

І кулю ту прокляту вік ношу,

І вийняти із серця вже не можу.

1956 р.

ЕЛЛАНУ-БЛАКИТНОМУ

Коли засипають кіоски і мружать свої віконниці,

Ти виходиш на вулиці у вічній своїй безсонниці,

Ідеш ти залізним кроком, ідеш ти квітучим квітнем,

І небо блакитне схиляється над йменням твоїм

блакитним.

І Дніпро простягає руки, і верби схиляють котички Біля твоєї шкірянки, біля твоєї косовороточки.

Бачу тебе блакитного, з усіма твоїми турботами,

А горе твоє й надія — плюються кров’ю й сухотами.

Коли заметілі й віхоли і плаче криваве небо,

Я чую: мене ти кличеш із дальніх років до себе У світ небуття і спокою, у світ чесноти, не зради,

А я залишать не хочу вічні свої барикади.

Мені не пора вмирати, ще маю діла доволі,

А