Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

вкриті, І покої не мазані, І сволок не митий, І челяді нема дома, Й худоби немає, А наймичка задрипана, Та й та помикає Старим паном… Так і треба: Не розганяй діток, Сивий дурню! Недовго жив На свій заробіток П'яний сотник. Ще минуло Літо коло світа, А восени на улиці Сотника убито! А може, вмер неборака, Од шинкарки йдучи? Байдуже кому питати. Забрали й онучі Добрі люди, а самого Гарно поховали У леваді. І хрестика Над ним не вкопали. Аж жаль його: був багатий, І рідня, і діти Єсть у його, а нікому Хрест постановити. Умер сотник, і покої Згнили, повалялись, Все пропало, погинуло. Тілько і остались, Що тополі на вигоні - Стоять, мов дівчата Вийшли з Оглава ватагу З поля виглядати.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З богом заговорить… А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу, Й не знаєш, де дітись, І ждеш ного, того світу, Мов матері діти.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Як маю я журитися, Докучати людям, Піду собі світ за очі - Що буде, те й буде. Найду долю - одружуся, Не найду - втоплюся, Та не продамся нікому, В найми не наймуся. Пішов же я світ за очі, Доля заховалась; А воленьку люде добрі І не торговали, А без торгу закинули В далеку неволю… Щоб не росло таке зілля На нашому полю.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Нащо мені женитися? Нащо мені братись? Будуть з мене, молодого, Козаки сміятись. Оженився, вони скажуть, Голодний і голий, Занапастив, нерозумний, Молодую волю. Воно й правда. Що ж діяти? Навчіть мене, люде, Іти хіба до вас в найми? Чи до ладу буде? Ні, не буду чужі воли Пасти, заганяти; Не буду я в чужій хаті Тещу поважати. А буду я красоватись В голубім жупані На конику вороному Перед козаками. Найду собі чорнобривку В степу при долині - Високую могилоньку На тій Україні. На весілля товариство Вийде погуляти Та винесе самопали, Викотить гармату. Як понесуть товариша В новую світлицю, Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці. Як положать отамана В новій хаті спати, Заголосить, як та мати, Голосна гармата. Гукатиме, кричатиме Не одну годину. І рознесе тую славу По всій Україні.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Ой крикнули сірії гуси В яру на ставу; Стала слава на все село Про тую вдову. Не так слава, не так слава, Як той поговір, Що заїздив козак з Січі До вдови на двір. «Вечеряли у світлиці, Мед-вино пили І в кімнаті на кроваті Спочити лягли». Не минула слава тая, Немарне пішла: Удовиця у М'ясниці Сина привела. Вигодувала малого, До школи дала. А із школи його взявши, Коня купила, А коня йому купивши, Сідельце сама Самим шовком вишивала, Златом окула, Одягла його в червоний В жупан дорогий, Посадила на коника… «Гляньте, вороги! Подивітесь!» Та й повела Коня вздовж села. Та й привела до обозу; В військо оддала… А сама на прощу в Київ, В черниці пішла.

[Перша полонина 1849, Косарал]

***

«Якби тобі довелося В нас попанувати, То знав би ти, пане-брате, Як їх називати, Отих твоїх безталанних Дівчаток накритих. А то верзе бісизна-що Та й думає: «Ми-то! Ми-то людям покажемо Оцих безталанних Та навчимо шануватись Паничів поганих!» Шкода й праці! Поки села, Поки пани в селах, Будуть собі тинятися Покритки веселі По шиночках з москалями, І не турбуйсь, брате». «Добре,- кажу.- А все-таки Невеличку нате, Оцю одну, останнюю. Слухайте ж, панята.

Дівчата на луці гребли, А парубки копиці клали, Та, знай, на сонце позирали, Та нісенітницю верзли. Звичайне, хлопці. А дівчата, Мов ті сороки, цокотали Та до криниці учащали У яр погуляти. Найкращая з всього села Давненько вже у яр пішла, Узявши глечик; та й немає, А лановий і не шукає, Мов і не бачить. Не новий Оцей лукавий лановий. Стара собака, та ще й бита. У балці стало щось кричать, Побігли хлопці рятовать. Аж там панич несамовитий, Недоліток, таке творить, Сердешну дівчину мордує. Сердешна дівчина кричить. Прибігли хлопці, не рятують - Бояться пана. А один, Щонаймолодший, озирнувшись, Та вилами пана І просадив, мов ту жабу. Застогнав поганець Та й опрігся. Порадились, Дали в город знати; Суд наїхав, подивились, Попились завзято Судовики. Закували Хлопця молодого Та в тюрму захвасували… Та й більше нічого.

На верствовім шляху в полі Корчма під вербою Стоїть собі в холодочку, А попід корчмою Сидять в путах арестанти. Трохи одпочити Позволено бідолагам Та води напитись. Сидять собі, розмовляють, А дехто й куняв. А з-за гори поїжджане На шлях виїжджають, Аж три тройки. І, звичайне, Коло корчми стали - Дати коням одпочити, Та й дружки пристали Співаючи. Отож стали, Молодая встала, Взяла кварту оковити Та й почастувала Сердешного невольника І його сторожу. Коли дивиться, погляне… Боже! милий боже! Меж невольниками в путах Той самий єдиний Її месник безталанний - Несе з України Аж у Сибір ланцюг-пута… А ти будеш тута У розкоші і не будеш Ні знати, ні чути Його плачу вседневного… Не почастувала Свого месника святого І не привітала, Тілько глянула на його… Та й більше нічого.

Попереду поїжджане Рушили в дорогу, А за ними й невольники Побрязкали путом Понад шляхом. І нікого Не видно, не чути Коло корчми, одна собі Поки що осталась З шинкаркою; кругом неї Димом розстилалась В полі курява. І смерклось. І вік не великий, Не тілько день. На хуторі Танці та музики - Аж до півночі. Придане Постіль пішли слати У комору, а молода Вийшла мовчки з хати, Та й пропала. Скрізь шукали, До світу шукали, Та не найшли. Де ж поділась? Де? Помандрувала За невольником убогим У Сибір… Та й годі.

[Перша половина 1849, Косарал]

***

Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть, я її навіки, Навіки покинув. Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому? Мабуть, мені доведеться Читати самому Оці думи? Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє - Ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, Молодої долі!