Кобзар - Тарас Григорович Шевченко
Минають дні собі поволі, Петрусь до школи та із школи З книжками ходить та росте. Сама аж ніби молодіє, І генерал собі радіє, Що діло, бачите, святе Удвох-таки вони зробили.
Петра на волю одпустили, Зимою в Київ одвезли, І там у школу оддали, І там чимало поповчили. Вернувся з Києва Петрусь Уже Петром і паничем, І кучері аж по плече, І висипався чорний ус, І ще… Та се ще не втече, Розкажем іноді колись Про те, що снилося Петрові. А генеральші чорнобровій Що тепер снилося? то ми Оце й розкажемо.
Перед іконою пречистої Горить лампада уночі. Поклони тяжкії б'ючи, Ридала, билася… нечистую Огненную сльозу лила. Вона благала пресвятую, Щоб та її… щоб та спасла, Щоб одуріть їй не дала - Пренепорочная! І всує. Молитва їй не помогла: Вона, сердешна, одуріла, Вона, небога, полюбила Свого Петруся. Тяжко їй! Душі негрішній, молодій! Та що ж робить Не стало сили, Сердега разом одуріла. Та й як його одній святії Прожити літа молодії? Вони ж не вернуться! Як хоч, А лихо, кажуть, перескоч, А то задавить. Генеральша Не перескочила, бо їй Хотілось жити, молодій! Хотілося б… Густенька каша, Та каша, бачте, та не наша, А наш несолений куліш - Як знаєш, так його і їж.
«Петрусю! Друже мій єдиний! Моє ти серце! мій ти сину! Рятуй мене, рятуй! рятуй! О матер божая! розкуй Мою ти душу!» І ридала, І батька й матір проклинала, І все на світі. А Петрусь, Її єдиная дитина, Гуляв собі пренеповинний В саду та арію якусь Мугикав стиха. Більш нічого Петрусь не бачив. А небога Сама не знає, що робить? І що їй діяти з собою? Або сховатись під водою, Або принамені розбить О стіну голову… «Поїду в Київ, помолюся. Молитва, може, прожене Диявола… О! мій Петрусю! Молитва не спасе мене, Я у Дніпрові утоплюся!»
Моліте господа, дівчата, Моліте господа, щоб мати І вас отак не завдала За генерала, за палати І вас отак не продала. Любітесь, діточки, весною. На світі є кого любить І без користі. Молодою, Пренепорочною, святою В малій хатині буде жить Любов та чистая. І буде Святий покой ваш стерегти І в домовині. Що ж то буде З превосходительною? Що ти Тепер робитимеш з собою, З своєю божою красою? Хто стерегтиме твій покой, Украдений твоїм Петрусем? Хіба архістратиг? Та й той Не встереже тепер. Боюся, І вимовить боюсь тепер Твоє грядущеє…
У Київ їздила, молилась, Аж у Почаєві була. Чудовная не помогла, Не помогла святая сила. А ти аж плакала, молилась - Та й занехаяла. Везла Назад гадюку в серці люту Та трошки в пляшечці отрути. Не їла три дні й не пила, Вернувшись з прощі. І три ночі Не спала; впали карі очі, Засохли губи; і вночі Щось, ходя, шепче сміючись. Аж тиждень так собі нудила, А потім трути розвела І генерала напоїла Та й спать, упоравшись, лягла. «Тепер старого поховаю, А молодого привітаю Та й буду жить собі та жить, Петруся-серденько любить»,- Подумала чи то сказала. Хотіла спать, але не спала. І ждала світу, і дожить До світу божого боялась.
І задзвонили вранці-рано По генераловій душі; Заговорили щось погане, До генерала ідучи Прощатись, люде. Аж гуде, З усіх усюд народу йде, Та щось шепочуть про отруту І судових неначе ждуть, І разом стихли на минуту. Приїхали; ножі беруть, І генерала розчиняють, І яд находять в животі. Громада глухо присягає. Заприсягла. Питає суд: «Тепер скажіте, християни, Хто отруїв його?» Гудуть, Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» Громада зично загула.
Тойді на ґанок виходжає І до громади промовляє Петрусь. І каже: «Я зробив, Я генерала отруїв, А ви не знаєте нічого!» Взяли Петруся молодого Та в город в путах одвезли. Його недовго мордували В тюрмі, в суді, а в добрий час В кайдани добре закували, Переголили про запас; Перехрестивсь, отак убраний, І поволік Петрусь кайдани Аж у Сибір…
[Перша половина 1850, Оренбург]
***
Мені здається, я не знаю, А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе В свиню абощо та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах. І справді так. Мені байдуже За простих сірих сіромах,- Вони і господом забуті! Так що ж мені тут гріти-дути! А де оті?.. Невже в сажах Годує хам собі на сало? А може, й так? Добра чимало Вони творили на землі, Ріками сльози розлили, А кров морями. Люде знають, Кого годують, доглядають. І що ж ви скажете: за славу Лили вони моря кроваві Або за себе? Ні, за нас! За нас, сердешних, мир палили! Поки їх в саж не засадили. Якби не те, то певне б пас Свинар в толоці. Кляті! кляті! Де ж слава ваша?? На словах! Де ваше золото, палати? Де власть великая? В склепах, В склепах, поваплених катами, Такими ж самими, як ви. Жили ви лютими звірми, А в свині перейшли!.. Де ж ти? Великомучениче святий? Пророче божий? Ти меж нами, Ти, присносущий, всюди з нами Витаєш ангелом святим. Ти, любий друже, заговориш Тихенько-тихо… про любов Про безталанную, про горе; Або про бога та про море, Або про марне литу кров З людей великими катами. Заплачеш тяжко перед нами, І ми заплачемо… Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх речах, І ми, читая, оживаєм І чуєм бога в небесах. Спасибі, друже мій убогий! Ти, знаю, лепту розділив Свою єдину… Перед богом Багато, брате, заробив! Ти переслав мені в неволю Поета нашого,- на волю Мені ти двері одчинив! Спасибі, друже! Прочитаю Собі хоть мало… оживу… Надію в серці привітаю, Тихенько-тихо заспіваю І бога богом назову.
[Перша половина 1850,
