Рими - Густаво Адольфо Беккер
Був у пустелі я! Вчувався гомін
Юрби, що мала скрізь якісь діла,
Але для мене, сироти й невдахи…
Пустеля то була!
LXVI
Звідкіль я йду?.. Всі пошуки дороги —
Жахливі та невдячні:
Кривавлю ступні на жорстких стежинах
Об гостре каменяччя;
На шпичаках душі моєї клоччя,
Йдучи назад, побачиш,
І дійдеш до колиски,
Шукаючи терпляче.
Куди я йду? Перетинаю темну
Зажурену пустелю;
Зима в долині з вічними снігами
Їх із нудьгою стеле.
Там, де стоїть без напису якогось
Валун, немовби скеля,
Де забуття постійне,
Там гріб — моя оселя.
LXVII
Як гарно здріти світання
У сонця вогненній силі
Та полум'яний цілунок
Його на біжучій хвилі!
Як гарно в осінній дощик
У синьому надвечір'ї
Вдихати пахощі квітів,
Що прикрашають подвір'я!
Як гарно спостерігати
За білого сніговію
Ті спалахи червінькові,
Що в комині пломеніють!
Як гарно, мов реґент хору,
Спокійно спати… з хропінням…
І їсти, й товстіти!.. Шкода,
Цього вже замало нині!
LXVIII
Не відаю, що наснилось
Мені минулої ночі;
Щось, мабуть, дуже печальне,
Бо зранку зажура точить.
Намокла моя подушка
У тім нічнім неспокої,
Й відчув я: душа п’яніє
Від насолоди гіркої.
Сумна річ — той сон, що тягне
Ридання; скажу, одначе,
Що маю в осмуті радість…
Бо знаю, що я ще плачу!
LXIX
З народженням громовиця
Й зі смертю сяє над нами:
Таке коротке життя!
Любов чи слава нам сниться,
Ми женемося за снами,
Пробудження — забуття!
LXX
Скільки разів побіля стін церковних,
Од моху посивілих,
Я слухав, як посеред ночі раптом
До утрені дзвонили!
Скільки разів у місячному сяйві
Тут моя тінь журлива
Була із кипарисом, що над муром
Підносився, мов диво!
А коли церква поринала в морок,
За склом її вікнини
Я часто бачив потаємне світло —
Гасниці мерехтіння!
І хоч пориви вітру в темній вежі
По закутках свистіли,
У хорі вирізняв один я голос —
Ясний, тремтячий, милий.
В зимові ночі, коли йшов блукалець
Майданом опустілим,
Побачивши мене, лякався дуже
І поспішав щосили.
І зранку не одна казала бабця
Упевнено і сміло,
Що бачила: душа паламарева
Непрощена ходила.
Закутки темні паперті й порталу
Вивчав я без упину,
Відбитки ніг моїх між кропивою
Та берегла місцина.
Мене сичі лякливо споглядали
Вогненними очима,
А потім звикли, і неначе другом
Ходив я поміж ними.
Я чув довкола себе всяких гадів
Спокійне шарудіння,
І статуї святих мене вітали,
Німотні та камінні!
LXXI
Не спав я; наче був у тому лімбі,
Де всі предмети обриси міняли,
Не сон — і не буття; містичний простір,
А в нім — я, заблукалий.
Якісь думки свідомості моєї
Кружляли ніби в мовчазному колі,
Своє вертіння втишували в танці,
Зникаючи поволі.
Те світло, що крізь очі в душу входить,
Приховували вії, мовби крила;
Та інше світло — неземної сфери
Всередині ясніло.
Аж ось мені зачулося зітхання,
Схоже на те, з якими звично в церкві
Під час заупокійної молитви
Відспівували мертвих.
Далекий голос, ніжний і журливий,
Назвав мене у зверненні до Бога,
І запах я відчув свічок погаслих,
І ладану, й вологи.
……………………………………………………………
Настала ніч, і в забутті, мов камінь,
Упав я на глибоке узголів’я;
Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось
Із тих, кого любив я!»
LXXII
ПЕРШИЙ ГОЛОС
Хвилі — злагода в нуртовинні;
Пах фіалок сп’яняє кров;
Ніч — тумани сріблясто-сині,
День — золотаве проміння;
Я дещо краще знайшов:
Маю Любов!
ДРУГИЙ ГОЛОС
Гарна аура, хмарка сяйлива,
Хвиля, що коло ніг виграє,
Острів мрій, де, прагнучи дива,
Спочиває душа чутлива,
А захоплення моє
Славою є!
ТРЕТІЙ ГОЛОС
Жаром розпеченим є скарбниця,
Погорда — це тінь, що біжить;
Золото, слава — омани ниці.
Мені лише знадобиться
Істина всіх століть:
Вільності мить!
…………………………………………………
Отак рибалки пливли і співали
Одвічні пісні свої;
З ударом весла здіймалася піна,
І ранило сонце її.
— Чи сядеш до нас? — загукали; всміхнувшись,
Я відповідь дав їм таку:
— Часи ті минули; а зараз одежа
Вже сохне моя на піску.
LXXIII
Розплющені доти,
Закрили їй вічі;
І саваном білим
Запнули обличчя;
Хтось мовчки журився,
Хтось мусив ридати;
Всі вийшли, нарешті,
З сумної кімнати.
Хитався пломінчик
Свічі на підлозі
Та кидав на стінку
Тінь ліжка в тривозі;
А в затінку тому
Нечітко видніла
Окреслена форма
Закляклого тіла.
Зоря зайнялася,
І з першим промінням
У селищі гамір
Почувся неспинний.
І в тому контрасті
Світання і змроку,
Життя й таємниці
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»
Із дому на плечах
Гріб рушив до храму,
В каплиці для нього
Відімкнено браму.
І зблідлих останків
Ніхто не бентежив:
Довкіл — жовті свічі
Та чорна одежа.
Замовкнули дзвони
У тихім смерканні,
Стара прочитала
Молитву востаннє;
І простір до брами
Вона перетнула,
І церква лишилась
Порожня й нечула.
Гойдалось вагадло
В годиннику мірно,
І свічі іскрились
У пітьмі вечірній.
Так боязко й сумно,
Незрушно й жорстоко,
Що миті якоїсь
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»
Журливе прощання
На вишній дзвіниці
Послало, гойднувшись,
Те серце, що з криці.
А друзі та рідні
У чорній жалобі
Проходили німо
В останній шанобі.
Темноту і вузькість
Останнього схову
Відкрила оскарда
В кінці для алькова.
Поставили гріб
І замазали нішу,
Затим розійшлися
У зболеній тиші.
Поклавши оскарду
На рам'я, могильник
Співав щось крізь зуби,
Віддалений, вільний.
Спускалася ніч —
Повна тиша і спокій;
А в темряві раптом
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»
І в ночі зимові,
Як холод настане,
Коли буревій
Нахиляє паркани
Та б'ється в шибки
Невгамована злива,
Я юнку нещасну
Згадаю журливо.
Там дощ випадає
Зі сном нескінченним,
Там схов її б'ється
Із вітром студеним.
Простерта вона
Під сирою стіною,
Кістки її, певне,
Окриті зимою!
……………………………
Чи злету до неба
Душа — запорука?
Чи все є матерія,
Гниль і грязюка?
Не знаю: та є щось
Таємне, без строку,
Що кидає нас
У тяжку
