Рими - Густаво Адольфо Беккер
Ми на вівтар поставили боввана,
І дар йому — наша любов.
LI
З мого життя — його лишилось мало —
Віддав би залюбки найкращі роки,
Аби дізнатися, що ти
Казала про мене юрбі.
Віддав би й потойбічність на поталу,
Якщо мені там утривалять строки,
Щоб знати: моя скорбота
Передалася тобі.
LII
Гігантські хвилі, що мчите шалено
До берегів у гуркоті прибою!
Огорнутого в саван білопінний,
Несіть мене з собою!
Пориви бурі, що з дерев довжезних
Зриваєте зів’яле листя з воєм!
Закрученого у небеснім вирі,
Несіть мене з собою!
Борвійні хмари, спалахи вогненні
Лямують ваші обриси; імлою
Підхопленого й мороком туманним,
Несіть мене з собою!
Несіть мене туди, де маячіння
Всі спогади зітре моєї долі…
Благаю!.. Залишитися боюся
Один із власним болем!
LIII
Прилинуть знову ластівки темнаві
На твій балкон, до схову гнізд старих,
І знов крилом торкатимуться вікон
У пустощах своїх;
Але отих, що з висоти зорили
Твою красу і мій щасливий сміх,
Отих, що пам’ятали наші ймення…
Не дочекатись тих!
І знову козолист зав’ється густо,
По стінах добираючись до стріх,
А квіти з чарівними пелюстками
Розкриють щедро їх;
Але оті росинки, що тремтіли
І падали, мов сльози з вій журних,
А ми на них дивилися обоє…
Забути слід про них!
Хтось у тобі жагучими словами
Іще розпалить прагнення до втіх,
І серце, пробудившись, знайде місце
Для почуттів нових;
Але німий, схилившись на коліна,
Спокутуючи наче смертний гріх,
Зізнаюся: той шал, що спопеляв нас,
Безповоротно стих!
LIV
Коли ми знов згадаємо летючу
Нашого щастя мить,
То стане видко, як на чорних віях
Твоїх сльоза, що зірветься, тремтить.
Коли вона покотиться, нарешті,
Мов крапелька роси,
Згадають і минуле, й нині плинне
Наші з тобою тужні голоси.
LV
У стоголосім гаморі бенкету
Зачулося мені
Зітхання, наче музики відлуння,
Що грає вдалині.
Зітхання те було мені знайоме,
Адже колись я випив подих цей —
Пахощі квітки, що зростає потай
У тіні галерей.
А подруга на день сказала ніжно:
— Замислився чомусь? Печаль мине!
— Та ні про що… — Чого ж тоді ти плачеш?
— Журба — весела, а вино — сумне.
LVI
Сьогодні — як учора, завтра буде
Так само теж!
Мишасте небо, незворушний обрій,
Ти йдеш і йдеш!
Серце, мов пристрій, рухається тупо
На всім віку;
Ледачий глузд, причаєний у мозку,
Спить у кутку.
Душа забагла раю, хоч не вірить
Вона йому;
У втомі без мети кружляє хвиля,
Хтозна-чому.
Не мовкне голос, що співає нудно
Той самий звук,
Тече вода, і чути монотонний
Краплинний стук.
Волочиться життя, і дні за днями
Слідом ідуть,
Одноманітні… Насолод і болю
Не зна ця путь.
А часом пригадається зі щемом
Давнішнє зло…
І все ж таки, якщо той біль — гіркотний,
Життя було!
LVII
Ця побудова із кісток і м'яса,
Що з хворою проходить головою,
Втомилася, і то — не дивовижа;
Адже, хоч жив я небагато часу,
Життя частина, що була зі мною,
Нашкодила мені так сильно й хижо,
Що міг би присягнути: я на світі
У кожен день убгав одне століття.
Отож, мене загибель не бентежить,
Що жив достатньо, відказав би смерті;
На вигляд ніби і нова одежа,
Та знаю, що всередині — потерта.
Стара вже, так; моя зоря тьмяніє,
Мою жагу потлумлено у герці;
Чоло ще молоде, на нім — надія,
Та слід жахний карбує біль на серці.
LVIII
Хочеш відчути нектар дивовижний,
Що має осад гіркий?
Дихай ним, можеш пригубити навіть,
Але залиш і не пий.
Хочеш, аби нам любов ця з’являлась,
Начебто згадка про рай?
Нині кохаймося сильно, а завтра
Скажемо: «Все, прощавай!»
LIX
Дівча, мені відомий
Об’єкт твоїх зітхань;
Я розгадав причину
Таємних сподівань.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
У тебе — лиш підозра,
Та знаю я.
Я знаю твої мрії
Та сни твої в імлі;
Твої думки, мов книжку,
Читаю на чолі.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
У тебе — лиш підозра,
Та знаю я.
Про сміх твій і про сльози
Я знаю — не кажи:
Мені відомі нетрі
Жіночої душі.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
Поки ти відчуваєш,
не знаючи нічого, —
Всіх відчуттів позбувшись,
про все вже знаю я.
LX
Життя моє — пустка, мла,
Де з квіту спадають шати;
А доля вже привела
Туди, де зернини зла
Хтось кида — мені збирати.
LXI
Бачачи лихоманку
Й довге безсоння ночі,
Хто біля мого ліжка
Сісти захоче?
Коли рука перед смертю
Тремтить і в повітрі висне,
Шукаючи дружню руку, —
Хто її стисне?
Коли заскляніє зір мій
І не ворухнуться вії,
Хто мені мертві очі
Тихо закриє?
Коли зачуються дзвони
(Опісля мого загину),
Хто скаже останнє слово
В журну хвилину?
Коли померхлі останки
Вкриє земля, тим паче
Хто до сумної ями
Прийде й заплаче?
А зранку, як зійде сонце,
Спахнувши на небокраї,
Мене, блукальця по світу,
Хто пригадає?
LXII
Спочатку — відблиск, що тремтить непевно,
Тривожний промінь понад морем хвиль;
Затим — іскріння, ширення, зростання
Й гарячий вибух світла звідусіль.
Блискуче сяйво — переможна радість;
Нічна імла — страхіття, що гнітить;
У сутінках душі моєї світла
Коли настане мить?
LXIII
Наче бджоли, зроєні й сердиті,
Спогади, що в пам’яті поснули,
Раптом виринають нагадати
Про часи минулі.
Хочу відігнати їх. Даремно!
Милості не має ця навала,
Кожен прагне боляче діткнути,
Кожен ятрить душу гострим жалом.
LXIV
Неначе скупій для скарбу,
Знайшов я для болю схов;
Гадав: якщо є щось вічне,
Це, мабуть, її любов.
Даремно я її кличу,
А час гукнув з темноти:
— Нікчемо, знай, що і вічних
Страждань не зазнаєш ти!
LXV
Настала ніч, і не знайшов я схову;
І спрага!.. Я напився власних сліз;
І голод! Я заплющив мокрі очі,
Щоб морок смерть
