Рими - Густаво Адольфо Беккер
Твоя зіниця — синь чистоти.
Що це — поезія? Чи невідомо?
Поезія… — це ти.
XXII
Як жити ружі — адже приколола
Ти біля серця її?
Я ще ніколи не бачив вулкана,
Де виростали б гаї.
XXIII
Весь світ — за погляд єдиний;
За усміх — небо в дарунок;
А за цілунок… Не знаю,
Що дав би тобі за цілунок!
XXIV
Обвивши стовбур той самий,
Два сплески вогню червоні
Зближаються і цілунком
Утворюють спільний пломінь;
Дві ноти, що їх із лютні
Рука висмикує рвійно,
Стрічаються на просторі
У гармонійних обіймах;
Дві хвилі, що разом плинуть
Померти на узбережжі,
Розбившись, срібним плюмажем
Уяву нашу бентежать;
Два випари над водою,
Що з озера відлетіли,
З'єднавшися ген, у небі,
Утворюють хмару білу;
Два одночасні цілунки,
Поєднані дві ідеї
Та дві луни, що змішались, —
Це душі твоя з моєю.
XXV
Коли тебе серед ночі
Крилами сон накриє
І на ебенові дуги
Схожими стануть вії,
Щоб серця твого почути
Биття я дістав надію
І голову твою сплячу
Схилити мені до шиї,
Душе, віддав би,
Чим володію:
Повітря, світло
І думку-мрію!
Коли твій погляд упнеться
У щось не видиме зором
І губи твої освітить
Відбитий усміх прозоро,
За те, щоби прочитати
Задуму чола твойого,
Яка пливе понад люстром,
Неначе хмара над морем,
Душе, віддав би
Бажань сувої:
Золото, славу,
Дух у розвої!
Коли слова твої змовкнуть,
І подих стане вчащати,
І щічки почервоніють,
І змружиш очей агати,
Щоби поміж вій уздріти
Вологого зблиск багаття,
Ту іскру палку, що рветься
З вулкана бажань завзятих,
Душе, віддав би
Всі сподівання,
Дух, віру, землю,
Небесні хлані!
XXVI
Хай проти волі, та зізнатись мушу
Тобі, моя любове,
Що лірика є вартісною тільки
Тоді, як асигнація — основа.
Якийсь-то бевзь, почувши й здивувавшись,
Гнівливе кине слово:
«Збігає дев’ятнадцяте століття,
А жінка запродатися готова…»
Дурня! Поетів не зігріє ліра,
Коли огорне холод їх зимовий!
Отак собаки гавкають на місяць!
Відомо нам обом, про що йде мова:
Талановитий пише дуже рідко,
Бо золото — поезії умова.
XXVII
Пробудженої боюся,
Тебе споглядаю сплячу;
Тому-то, моя любове,
Коли ти спиш, я це бачу.
Прокинешся ти, і усміх
Тривожних уст заіскриться —
Так грають у сніжнім небі
Кармінові блискавиці.
Твій усміх легенькі зморшки
Близ губ утворює скраю,
Що схожі на слід сяйливий
Світила, яке вмирає…
— Спи!
Опісля сну твої очі
Лисніють вологим блиском,
Немов на гребені хвилі
Викрешує сонце іскри.
Сумирно сяють повіки,
Якщо ти спиш у спокої,
Подібно ллється проміння
Довкруги лампи нічної…
— Спи!
Прокинувшись, ти говориш,
І мова твоя тремтлива
Неначе в кубок злотавий
Із перлів ринула злива.
У сні твій подих тихенько
Й розмірено щось мурмоче;
Моя душа закохалась —
Їй чується щось пророче…
— Спи!
Аби притлумити серце,
На нього поклав я руку —
Нехай урочиста тиша
Не відає його стуку.
Фіранки твого балкона
Я щільно прикрив зарані,
Аби не збудило блиском
Тебе дразливе світання…
— Спи!
XXVIII
Коли під габою ночі
Жаданий голос шепоче,
Сумну тривожачи тишу,
В душі моїй він колише
Солодкі спогади знов;
Скажи: чи вітру стогнання,
Чи, може, твої зітхання
Нагадують про любов?
Коли, здіймаючись, сонце
Багрянить моє віконце,
Й моя любов тебе кличе,
Я подих губ таємничих
Ніби вчуваю, снаго;
Скажи: чи то маячіння,
Чи то поцілунок нині —
Віддарок серця твого?
Якщо серед дня, що сяє,
Чи в темряві небокраю,
Повсюди кружляти мушу
І кличу кохану душу
Я в сонмі бажань і мрій,
Скажи: чи ти є марою,
Чи стрінуся я з тобою,
Щоб випити подих твій?
XXIX
Ждав я, що на колінах
Книжку розгорне;
Моєї щоки торкнулись
Кучері чорні;
Ми літер не помічали,
Мабуть, обоє;
І я, і вона сиділи
У супокої;
Скільки те все тривало?
Напевне, довго.
Я пам’ятаю: чувся
Хіба що подих,
Коли зривався хутко
З губи сухої.
Згадую: ми повернулись
Раптом водночас,
Стрілися наші губи
І наші очі.
То було твором Данте,
«Пекло» було то.
Глянули ми на книжку,
І я промовив:
— Чи може бути поема
В єдинім слові?
Вона відказала палко:
— Знаю, що може!
XXX
Показалася в оці у неї сльозина,
Я пробачення хтів попросити — овва,
Їй гординя гірке осушила ридання,
І мого каяття не звучали слова.
У житті ми відмінні обрали дороги,
Та любов наша й досі над нами сія;
Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?»
А вона: «І чому не заплакала я?»
XXXI
Наша любов — ніби трагічна п’єска
З сюжетом нісенітним,
Де все серйозне і смішне змішалось,
Крізь сльози усміх квітне.
Але в кінці історії цієї
Найгірша є загроза,
Що випали їй сльози та розваги,
Мені ж — хіба що сльози!
XXXII
Проходила, огорнута красою,
Ваблива та ясна;
Не дивлячись, я озирнувся; прецінь,
Мені почувся шепіт: «Це вона».
Хто поєднав смеркання зі світанком?
Не відаю: імла
Змішалася в короткій ночі літа,
І знаю я, що жінка та… «була».
XXXIII
Питання — у словах, де полягає
Розлучення причина;
Обом нам не дізнатися ніколи,
Чия була провина.
Зігнорував, на жаль, словник любові
Нагальну необхідність
Дізнатися, де гордість — просто примха,
А де — висока гідність!
XXXIV
Крокує мовчки, й порухи жіночі —
Гармонія у тиші;
Лунають її кроки, наче крила
Мелодії, що ритміку колише.
Нагадують напіврозкриті очі
Яскраве світло днини;
Охоплюють вони і землю, й небо,
Запалюючи у своїх глибинах.
Сміється, і звучать у сміху сплески
Біжучого потоку;
Коли заплаче, то в усіх сльозинках
Є лагідність глибока.
Вона і світло має, і парфуми,
І лінію, і колір;
Є форма, що породжує бажання,
І вираз — для поезії доволі.
Є нерозумною?.. То що ж, допоки
Мовчить — є таємниця,
Для мене це мовчання важить більше,
Ніж те, що плеще інша молодиця.
XXXV
Ти забула мене — дивини в цім немає,
Дивиною були скорше ніжності
