Рими - Густаво Адольфо Беккер
Передчуття ранньої смерті викликало в Беккера бажання розгадати таємницю потойбічного світу. Звідси — вірш про душу, яка покидає людське тіло під час сну, щоби злетіти до небесних сфер, хай і ненадовго; поезії про померлих красунь, чий спокій охороняють зображення прекрасних ангелів. Хтось назвав цього поета «акордеоном, на якому грає ангел». Я дещо змінив би цей вислів. Для мене Ґуставо-Адольфо Беккер — не ангельський акордеон, а радше ангел, який грає на акордеоні. Ангел небесної — іспанської — поезії.
Григорій ЛАТНИК
Рими
I
Я знаю гімн, що, дивний і потужний,
Морок душі осяє, як проміння,
А ці рядки — його слабке відлуння,
Що прагне пересилити затіння.
Хотів би я ту велич записати,
Долаючи хисткої мови муки,
Словами, що передали б у часі
Зітхання й усміх, кольори і звуки.
Та не знайду я способу, красуне,
Намарно захопившись боротьбою;
Я зміг би, певне, гімн цей проспівати
На самоті зоставшись із тобою.
II
Стріла, з тятиви зірвавшись,
Летить, тремтлива й пружна,
Не відаючи в польоті,
У що ввіткнеться вона.
Листок зів’ялий, опалий,
Ніколи не знає, де,
Підхоплений вітровищем,
На землю знов упаде.
Морська величезна хвиля,
Яку жене буревій,
Не відає узбережжя,
Де слід зупинитись їй;
А мерехтливе проміння,
Привабливе та ясне,
Не знає тієї миті,
Коли востаннє сяйне.
Отак і я: йду світами,
Свою долаючи путь,
І не уявляю зовсім,
Куди стежки приведуть.
III
Стрясання чудернацьке,
Що збуджує ідеї,
Наче безладні хвилі
Штовхає гураґан;
Щось у душі шепоче,
Здіймаючись угору, —
Так виверженням лави
Загрожує вулкан;
Безформні силуети
Істот невірогідних,
Неначе крізь завісу
Пейзажів каламуть;
Барвисті переливи,
Які в повітрі схожі
На часточки веселки,
Що в сяєві пливуть;
Думки, що слів не мають,
Слова, які без сенсу;
Каденції без ритму,
Сумбурні, в метушні;
Спомини, забаганки
Речей, що не існують;
Веселощі раптові,
Передчуття журні;
Знервована дієвість,
Що без застосування;
У леті без гнуздечки
Коня палкий нестрим;
Безумний пломінь духу,
Що пристрасно палає,
Божественне сп'яніння
Творця, що править ним…
Натхнення є таким!
У мозку сильний голос
Уговтує безладдя,
А з-поміж темних тіней
Вже світло вирина;
Гнуздечка злотосяйна
Приборкує потужно
В оскаженілім леті
Прудкого скакуна;
Вузький промінчик світла
Думки у сніп'я в'яже;
Роздерши хмари, сонце
Здіймається увись;
Рука розумна, мовби
Перлини у намисто,
Збирає слів пучечки,
Щоб сенсові дались;
Гармонія знаходить
Потрібні темп і розмір,
Аби примхливі ноти
Зібрати у вінець;
З пластичною красою,
Близьку до ідеалу,
Вирізьблює статую
Із каменю різець;
Довкілля, де ширяють
Думки у круговерті, —
Їх вабить і гуртує
Принадливий полон;
Потік, де буйні хвилі
Гамують спрагу жару,
Оаза, що для духу —
Потужний бастіон…
Таким є наш резон!
Завдаючи поразки
У битві їм обом,
Спроможний тільки Геній
З’єднати їх ярмом.
IV
Ні, не кажіть, що вже немає скарбу,
Без тем замовкла ліра старовинна.
Поети, може, зникнуть; та ніколи
Поезія не згине!
Допоки хвилі світла в поцілунку
Тремтять, палкі, неспинно;
Допоки сонце поміж хмар роздертих
Відсвічує карміном;
Доки повітря з пахощами квітів
Над нами тихо лине;
Доки весна буятиме довкола,
Поезія не згине!
Доки наука віднайти не зможе
Життя джерела дивні,
Допоки море й небо — це безодня,
Не знана для людини;
Допоки Людству в русі невідомо,
Куди ведуть стежини,
Допоки буде таїна для нього,
Поезія не згине!
Допоки душу радість огортає,
Хоч і нема причини;
Допоки гірко й журно, але з ока
Не котиться сльозина;
Допоки серце з розумом воюють
Нещадно, без упину,
Допоки є надії й спогадання,
Поезія не згине!
Допоки будуть очі, що сприймають
Інших очей проміння;
Допоки поміж різними устами
Триває шепотіння;
Допоки дві душі єднають шалом
Свого єства глибини,
Доки на світі є краса жіноча,
Поезія не згине!
V
Якийсь-то дух без назви,
Непоясненна сутність,
Не визначена сенсом
Моя в житті присутність.
Пливу я в порожнечі,
Де сонячні пожари,
Тремчу помежи тіней
І лину там, де хмари.
Віддаленої зірки
Габою золотою
Я є; високий місяць
Байдуже сяє мною.
Я — хмара, яку сонце
Загравою накрило,
Я — пам'ятник сліпучий
Заблуклого світила.
Я — сніг урвистих піків,
Вогонь пісків бентежний,
Блакитна хвиля моря
І піна узбережжя.
Я є звучанням лютні,
Фіалки ароматом,
Я — кладовища вогник
І плющ руїн завзятий.
Я жайвором співаю,
Дзижчу також охоче
І можу відтворити
Шуми посеред ночі.
В потоці гуркочу я,
Свистіти в іскрі вмію,
Я — блискавиці спалах,
Ревіння буревію.
Я — між горбами річка
І шелех трав стоячих,
Зітхання в чистій хвилі,
В сухім листку я плачу.
Я з часточками диму
Гойдаюся і щезну —
Підносить він до неба
Свій закрут величезний.
Розвішують комахи
Злотаве павутиння —
Гойдаюсь між дерев я
В сієсті тихоплинній.
За німфами женуся,
Зближаюся поволі,
У воду кришталеву
Вони стрибають голі.
В кораловому рифі
Перлини — як відрада,
І ваблять в океані
Мене прудкі наяди.
В заглиблених печерах —
Їм сонце невідоме —
Багатства споглядаю,
Що їх вартують гноми.
В минувшині шукаю
Сліди імперій стерті,
Що й назви загубили
Після своєї смерті.
Світи спостерігаю
В шаленому крутінні,
Моя зіниця бачить
Усесвіту творіння.
Мені відомі сфери,
Де тиша заніміла,
Духу життя чекають
Там нечіткі світила.
Десь піді мною — прірва,
А я — місток над нею,
Драбина я незнана
Між небом і землею.
Я — наче невидиме
Кільце, котре єднає
Світ визначений форми
І думки світ безкраїй.
Я, врешті, є тим духом
Із таємничим злетом,
Який відомий тільки
Тому, хто є поетом.
VI
Наче вітрець, що овіває рани
Понад похмурим полем різанини
Та з пахощами й музикою потай
Кудись подалі серед ночі лине,
Прикметою і ніжності, і болю,
Англійський барде, у страхітній драмі
Офелія, що розуму позбулась,
Зриває квіти, ідучи з піснями.
VII
У кутку неосвітленім залі,
Вкрита пилом — печальна ця мить, —
Позабута господарем, певне,
Тиха арфа стоїть.
Дивний звук причаївся у
