Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

вода, Прилучилась з чумаченьком У степу біда. Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму. Покинули товариша, Горенько йому. Воли його коло воза Понуро стоять. А із степу гайворони До його летять. «Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі. Ой полетіть, гайворони, Мої сизокрилі, До батечка та скажіте, Щоб службу служили Та за мою грішну душу Псалтир прочитали, А дівчині молоденькій Скажіть, щоб не ждала».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

На улиці невесело, В хаті батько лає, А до вдови на досвітки Мати не пускає. Що ж мені робити, Де мені подітись? Чи то з іншим полюбитись, Чи то утопитись? Ой надіну я сережки І добре намисто, Та піду я на ярмарок В неділю на місто. Скажу йому: «Сватай мене Або одчепися!.. Бо як мені у матері… То лучче топиться».

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

У тієї Катерини Хата на помості, Із славного Запорожжя Наїхали гості. Один Семен Босий, Другий Іван Голий, Третій славний вдовиченко Іван Ярошенко. «З'їздили ми Польщу І всю Україну, А не бачили такої, Як се Катерина». Один каже: «Брате, Якби я багатий, То оддав би все золото Оцій Катерині За одну годину». Другий каже: «Друже, Якби я був дужий, То оддав би я всю силу За одну годину Оцій Катерині». Третій каже: «Діти, Нема того в світі, Чого б мені не зробити Для цієї Катерини За одну годину».

Катерина задумалась І третьому каже: «Єсть у мене брат єдиний У неволі вражій! У Криму десь пропадає; Хто його достане, То той мені, запорожці, Дружиною стане». Разом повставали, Коней посідлали, Поїхали визволяти Катриного брата. Один утопився У Дніпровім гирлі, Другого в Козлові На кіл посадили. Третій, Іван Ярошенко, Славний вдовиченко, З лютої неволі, Із Бахчисараю, Брата визволяє.

Заскрипіли рано двері У великій хаті. «Вставай, вставай, Катерино, Брата зустрічати». Катерина подивилась Та й заголосила: «Це не брат мій, це мій милий, Я тебе дурила…» «Одурила!..» - І Катрина Додолу скотилась Головонька… «Ходім, брате, З поганої хати». Поїхали запорожці Вітер доганяти. Катерину чорнобриву В полі поховали, А славнії запорожці В степу побратались.

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

Із-за гаю сонце сходить, За гай і заходить. По долині увечері Козак смутний ходить. Ходить він годину, Ходить він і другу. Не виходить чорнобрива Із темного лугу, Не виходить зрадливая… А з яру та з лісу З собаками та псарями Іде пан гульвіса. Цькують його собаками, Крутять назад руки І завдають козакові Смертельної муки; У льох його, молодого, Той пан замикає… А дівчину покриткою По світу пускає.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой пішла я у яр за водою, Аж там милий гуляє з другою. А другая тая, Розлучниця злая, Багатая сусідонька, Вдова молодая. А я вчора з нею, З сією змією, В полі плоскінь вибирала Та все й розказала, Що як мене любить, Женитися буде, І до себе злую суку Просила в придане. Йване мій, Іване, Друже мій коханий, Побий тебе сила божа На наглій дорозі.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не так тії вороги, Як добрії люди - І окрадуть жалкуючи, Плачучи осудять, І попросять тебе в хату. І будуть вітати, І питать тебе про тебе, Щоб потім сміятись, Щоб з тебе сміятись, Щоб тебе добити… Без ворогів можна в світі Як-небудь прожити. А ці добрі люде Найдуть тебе всюди, І на тім світі, добряги, Тебе не забудуть.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой люлі, люлі, моя дитино, Вдень і вночі. Підеш, мій сину, по Україні, Нас кленучи. Сину мій, сину, не клени тата, Не пом'яни. Мене, прокляту, я твоя мати, Мене клени. Мене не стане, не йди меж люди, Іди ти в гай; Гай не спитає й бачить не буде, Там і гуляй. Найдеш у гаї тую калину, То й пригорнись, Бо я любила, моя дитино, Її колись. Як підеш в села, у тії хати, То не журись. А як побачиш з дітками матір, То не дивись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Он чого ти почорніло, Зеленеє поле?» «Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Та те мене гайворони Укрили з півночі… Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть. Почорніло я, зелене, Та за вашу волю… Я знов буду зеленіти, А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Мене стиха та, орючи, Долю проклинати».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Туман, туман долиною, Добре жити з родиною. А ще лучче за горою З дружиною молодою. Ой піду я темним гаєм, Дружиноньки пошукаю. «Де ти? Де ти, озовися! Прийди, серце, пригорнися. Нумо, серце, лицятися Та поїдем вінчатися, Щоб не знали батько й мати, Де ми будем ночувати». Одружилась, заховалась, Бодай була не кохалась. Легше було б самій жити, Як з тобою в світі битись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У неділеньку у святую У досвітнюю годину У славному-преславному Місті в Чигирині Задзвонили в усі дзвони, З гармати стріляли, Превелебную громаду Докупи скликали. З святими корогвами Та з пречестними образами Народ з попами З усіх церков на гору йде, Мов та божа пчола гуде. З монастиря святого У золоті, аж сяє, Сам архімандрит виходжає, Акафіст читає, Поклони покладає. Поважно та тихо У раннюю пору На високу гору Сходилися полковники. І військо, як море, З знаменами, з бунчугами З Лугу виступало, Та на трубах вигравало, І на горі разом стало. Замовкли гармати, Оніміли дзвони, І громада покладає Земниє поклони. Молебствіє архімандрит Сам на горі править, Святого бога просить, хвалить, Щоб дав їм мудрості дознати, Гетьмана доброго обрати, І одногласне, одностайне Громада вибрала гетьмана - Преславного Лободу Івана, Лицаря старого, Брата військового. У труби затрубили, У дзвони задзвонили, Вдарили з гармати, Знаменами, бунчугами Гетьмана укрили. Гетьман старий ридає, До бога руки знімає, Три поклони покладає Великій громаді. І, мов дзвоном дзвонить, Говорить: «Спасибі вам, панове-молодці, Преславнії запорожці, За честь, за славу, за повагу, Що ви мені учинили, А ще б краще зробили, Якби замість старого Та обрали молодого Завзятого молодця, Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка. Я стар чоловік, не здужаю встати,