Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

Марина! І все Марина, все сама! Тілько Мариночки нема. І ледве-ледве вийшла з хати, Пішла на гору, на прокляті Палати глянуть, та й пішла Аж до палат, під тином сіла І ніч цілісіньку сиділа Та плакала. Уже з села Ватажники ватагу гнали, А мати плакала, ридала. Уже і сонечко зійшло, Уже й зайшло, смеркати стало Не йде, сердешная, в село, Сидить під тином; проганяли, Уже й собаками цькували - Не йде, та й годі… А Марина в сукні білій, Неначе білиця, Богу молиться та плаче, Замкнута в світлиці. Опріч пана, у світлицю Ніхто не вступає, Сам і їсти їй приносить, І просить, благає, Щоб на його подивилась, Щоб утерла очі… І дивитися не хоче, І їсти не хоче. Мордується лях поганий, Не зна, що й почати? А Марина в'яне, сохне У білих палатах. Уже й літо минулося, Зима вже надворі, А Марина сидить собі, Уже й не говорить, І не плаче… отак її Доконав, небогу, Той правитель… а все-таки Не вдіє нічого, Хоч заріж її, та й годі, Така вже вродилась. Раз увечері зимою Марина дивилась На ліс чорний, а з-за лісу Червоний діжою Місяць сходив… «І я колись Була молодою…» - Прошептала, задумалась. Потім заспівала:

«Хата на помості, Наїхали гості, Розплітали коси Та стрічки знімали, А пан просить сала, А чорт їсти просить. Гуси, гуси білі В ірій полетіли, А сірі на море!..»… Завили пси надворі, Зареготалися псарі, А пан червоний, аж горить, Іде в світлицю до Марини, Як К и р и к п'яний… Ніби в хаті, На холоді сердешна мати Під тином, знай собі, сидить. Стара неначе одуріла. Мороз лютує, аж скрипить, Луна червона побіліла, І сторож боязно кричить, Щоб злого пана не збудить. Аж глядь, палати зайнялися. Пожар! пожар! І де взялися Ті люде в бога? Мов з землі Родилися і тут росли; Неначе хвилі, напливали Та на пожар той дивувались. Та й диво там таки було! Марина гола наголо Перед будинком танцьовала У парі з матір'ю! - і страх, З ножем окровленим в руках, І приспівувала….

«Чи не це ж та кумася, Що підтикалася!.. Як була я пані В новому жупані, Паничі лицялись, Руку цілували!..»

(До матері).

А ви до мене на весілля З того світу прийшли? Мені вже й косу розплели, Та пан приїхав… Гиля! Гиля! Чи то не гуси, то пани, Дивися, в ірій полетіли - Агу! гиля! - до сатани, До чорта в гості! Чуєш! Чуєш! У Києві всі дзвони дзвонять. Чи бачиш, он огонь горить, А пан лежить собі, читає І просить пити… А ти знаєш, Що я зарізала його?.. Дивися, онде головнею Стоїть на комині. Чого, Чого ти дивишся на неї? Це мати! мати! Не дивись! А то з'їси. Ось на, давись!

(Дає дулі і співає).

«Полюбила москаля, Та ще й зуби вискали! Москалі! москалі! Запасок навезли, Паничі Дукачів, А поповичі з міста Навезли намиста!.. Бий, дзвоне, бий, Хмару розбий, Нехай хмара На татари, А сонечко на хрестьяне, Бий, дзвоне, бий!»

Мати

Мариночко, ходімо спать!

Марина

Ходімо спать, бо завтра рано До церкви підемо; поганий, Дивися, лізе цілувать. Ось тобі, на!..

Мати

Ходімо спать.

(До людей).

Хрещені люде, поможіте!

Марина

Беріть мене! беріть, в'яжіте, Ведіть до пана у світлицю! А ти чи підеш подивиться, Якою панною Марина У пана взаперті сидить? І в'яне, сохне, гине, гине Твоя єдиная дитина, Твоя Мариночка…

(Співає).

«Ой гиля, гиля, сірії гуси, Гиля на Дунай. Зав'язала головоньку, Тепер сиди та думай». І пташкам воля в чистім полі І пташкам весело літать, А я зов'янула в неволі.

(Плаче).

Хоча б намисто було взять, Оце б повісилась… От бачиш, Тепер і шкода… хоч топись! Чого ж ти, мамо моя, плачеш? Не плач, голубочко, дивись, Це я, Мариночка твоя! Дивися, чорная змія По снігу лізе… Утечу, У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала… Чи він у гості не приходив? Убили, мабуть, на войні? А знаєш, снилося мені: Удень неначе місяць сходив, А ми гуляєм понад морем Удвох собі. Дивлюся, зорі Попадали неначе в воду, Тілько осталася одна, Одна-однісінька на небі,- А я,- неначе навісна, В Дунаєві шукаю броду, З байстрям розхристана бреду. Сміються люде надо мною, Зовуть покриткою, дурною, І ти смієшся, а я плачу, Ба ні, не плачу, регочусь… Дивися, як я полечу, Бо я сова…- Та й замахала, Неначе крилами, руками, І пострибала через двір У поле, виючи, мов звір. Пошкандибала стара мати Свою Марину доганяти. Пани до одного спеклись, Неначе добрі поросята, Згоріли білії палати, А люде тихо розійшлись. Марини й матері не стало. Уже весною, як орали, Два трупи на полі найшли І на могилі поховали.

[Друга половина 1848, Косарал]

Пророк

Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка; Свою любов благовістить, Святую правду возвістить! Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко! Огнем невидимим пекли Замерзлі душі. Полюбили Того пророка, скрізь ходили За ним і сльози, знай, лили Навчені люди. І лукаві! Господнюю святую славу Розтлили… І чужим богам Пожерли жертву! Омерзились! І мужа свята… горе вам! На стогнах каменем побили. І праведно господь великий, Мов на звірей тих лютих, диких, Кайдани повелів кувать, Глибокі тюрми покопать. І роде лютий і жестокий! Вомісто кроткого пророка… Царя вам повелів надать!

[Друга половина 1848, Косарал] - 1859 року, декабря 18 [С.-Петербург]

Сичі

На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі Сичі Пожартувать, Поміркувать, Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить І геть спалить. Орла ж повісить на тичині. І при такій годині Республіку зробить! І все б, здавалося? А ні, Щоб не толочили пашні (Воно було б не диво, Якби хто інший), на тій ниві Сильце поставив. А то зирк! Таки голісінький мужик Поставив любо. Та й пішов В копиці спать собі, а рано, Не вмившися, зайшов Гостей довідать… «Та й погані! Усі до одного сичі,- Оце тобі вари й печи!» Щоб не нести додому Таке добро, то повбивав, А інших гратися оддав, Приборканих, воронам, І не сказав нікому.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Меж скалами, неначе злодій, Понад Дністром іде вночі Козак. І дивиться, йдучи, На каламутну темну воду, Неначе ворогові в очі, Неначе вимовити хоче:

- Дністре, водо