Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

В степах широких, в байраках Крутих, глибоких. Всюди хата, Було де в хаті погуляти І одпочити де було. Мене господарем обрали. Сем'я моя щодень росла І вже до сотні доростала. Мов поросяча, кров лилась. Я різав все, що паном звалось, Без милосердія і зла, А різав так. І сам не знаю, Чого хотілося мені? Ходив три года я з ножами, Неначе п'яний той різник. До сльоз, до крові, до пожару До всього, всього я привик. Було, мов жабу ту, на списі Спряжеш дитину на огні Або панянку білолицю Розіпнеш голу на коні Та й пустиш в степ. Всього, всього тойді бувало, І все докучило мені…

Одурів я, тяжко стало У вертепах жити. Думав сам себе зарізать, Щоб не нудить світом. І зарізав би, та диво, Диво дивне сталось Надо мною недолюдом… Вже на світ займалось, Вийшов я з ножем в халяві З Броварського лісу, Щоб зарізаться. Дивлюся, Мов на небі висить Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми божі, ніби з самим Богом розмовляють, Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Києві, мов на небі… О боже мій милий! Який дивний ти. Я плакав, До полудня плакав. Та так мені любо стало: І малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився… Подивився кругом себе І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись, Та суда, суда людського У людей просити».

[Перша половина 1848, Орська кріпость]

***

Ой гляну я, подивлюся На той степ, на поле; Чи не дасть бог милосердий Хоть на старість волі. Пішов би я в Україну, Пішов би додому, Там би мене привітали, Зраділи б старому, Там би я спочив хоч мало, Молившися богу, Там би я… Та шкода й гадки, Не буде нічого. Як же його у неволі Жити без надії? Навчіть мене, люде добрі, А то одурію.

[Перша половина 1848, Орська кріпость]

***

У бога за дверми лежала сокира. (А бог тойді з Петром ходив По світу та дива творив). А к а й з а к на хирю Та на тяжке лихо Любенько та тихо І вкрав ту сокиру. Та й потяг по дрова В зелену діброву;

Древину вибравши, та й цюк! Як вирветься сокира з рук - Пішла по лісу косовиця, Аж страх, аж жаль було дивиться. Дуби і всякі дерева Великолітні, мов трава В покоси стелеться, а з яру Встає пожар, і диму хмара Святеє сонце покрива. І стала тьма, і од Уралу Та до т и н г и з а до А р а л у Кипіла в озерах вода. Палають села, города, Ридають люди, виють звірі І за Тоболом у Сибірі В снігах ховаються. Сім літ Сокира божа ліс стинала, І пожарище не вгасало. І мерк за димом божий світ. На восьме літо у неділю, Неначе ляля в льолі білій, Святеє сонечко зійшло. Пустиня циганом чорніла: Де город був або село - І головня уже не тліла, І попіл вітром рознесло, Билини навіть не осталось; Тілько одним одно хиталось Зелене дерево в степу. Червоніє по пустині Червона глина та печина, Бур'ян колючий та будяк, Та інде тирса з осокою В яру чорніє під горою, Та дикий інколи кайзак Тихенько виїде на гору На тім захилім верблюді. Непевне діється тойді: Мов степ до бога заговорить, Верблюд заплаче, і кайзак Понурить голову і гляне На степ і на К а р а б у т а к. С и н г и ч а г а ч кайзак вспом'яне, Тихенько спуститься з гори І згине в глиняній пустині…

Одним єдине при долині В степу край дороги Стоїть дерево високе, Покинуте богом. Покинуте сокирою, Огнем не палиме, Шепочеться з долиною О давній годині. І кайзаки не минають Дерева святого. На долину заїжджають, Дивуються з його, І моляться, і жертвами Дерево благають, Щоб парості розпустило У їх біднім краї.

[Перша половина 1848, по дорозі з Оренбурга до Раїма]

***

Та не дай, господи, нікому, Як мені тепер, старому, У неволі пропадати, Марне літа коротати.

Он піду я степом-лугом Та розважу свою тугу. «Не йди,- кажуть,- з ції хати Не пускають погуляти».

[Друга половина 1848, Косарал]

Царі

Старенька сестро Аполлона, Якби ви часом хоч на час Придибали-таки до нас Та, як бувало во дні они, Возвисили б свій божий глас До оди пишно-чепурної, Та й заходилися б обоє Царів абощо воспівать. Бо як по правді вам сказать, То дуже вже й мені самому Обридли тії мужики, Та паничі, та покритки. Хотілося б зогнать оскому На коронованих главах, На тих помазаниках божих… Так що ж, не втну, а як поможеш Та як покажеш, як тих птах Скубуть і патрають, то, може, І ми б подержали в руках Святопомазану чуприну. Покиньте ж свій святий Парнас, Придибайте хоч на годину Та хоч старенький божий глас Возвисьте, дядино. Та ладом, Та добрим складом хоть на час, Хоть на годиночку у нас Ту вінценосную громаду Покажем спереду і ззаду Незрячим людям. В добрий час Заходимось, моя порадо.

I

Не видно нікого в Ієрусалимі, Врата на запорі, неначе чума В Давидовім граді, господом хранимім, Засіла на стогнах. Ні, чуми нема; А гірша лихая та люта година Покрила Ізраїль: царева война!

Цареві князі, і всі сили, І отроки, і весь народ, Замкнувши в городі ківот, У поле вийшли, худосилі, У полі бились, сиротили Маленьких діточок своїх. А в городі младії вдови В своїх світлицях, чорноброві, Запершись, плачуть, на малих Дітей взираючи. Пророка, Свого неситого царя, Кленуть Давида сподаря. А він собі, узявшись в боки, По кровлі кедрових палат В червленій ризі походжає, Та мов котюга позирає На сало, на зелений сад Сусіди Гурія. А в саді, В своїм веселім вертограді, Вірсавія купалася, Мов у раї Єва, Подружіе Гурієво, Рабиня царева. Купалася собі з богом, Лоно біле мила, І царя свого святого У дурні пошила.

Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий, Дрімає, сумує Ієрусалим. В кедрових палатах, мов несамовитий, Давид походжає і, о цар неситий, Сам собі говорить: «Я… Ми повелим! Я цар над божіїм народом! І сам я бог в моїй землі! Я все!..» А трохи згодом Раби вечерю принесли І кінву доброго сикеру… І цар сказав, щоб на