Кобзар - Тарас Григорович Шевченко
Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.
[Після 22 червня 1847, Орська кріпость - 1850, Оренбург]
Чернець
У Києві на Подолі Було колись… і ніколи Не вернеться, що діялось, Не вернеться сподіване, Не вернеться… А я, брате, Таки буду сподіватись, Таки буду виглядати, Жалю серцю завдавати.
У Києві на Подолі Братерськая наша воля Без холопа і без пана Сама собі у жупані Розвернулася весела, Оксамитом шляхи стеле, А єдвабном застилає І нікому не звертає.
У Києві на Подолі Козаки гуляють. Як ту воду, цебром-відром Вино розливають. Льохи, шинки з шинкарками, З винами, медами Закупили запорожці Та й тнуть коряками! А музика реве, грає, Людей звеселяє. А із Братства те бурсацтво Мовчки виглядає. Нема голій школі волі, А то б догодила… Кого ж то там з музикою Люде обступили?
В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак. «Ох, літа! літа! Що ви творите?» На тотеж Старий ударив в закаблуки, Аж встала курява! Отак! Та ще й приспівує козак: «По дорозі рак, рак, Нехай буде так, так. Якби-таки молодиці Посіяти мак, мак. Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам, Останеться й передам. А вже ж тії закаблуки Набралися лиха й муки! Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам, Останеться й передам!»
Аж до Межигорського Спаса Потанцював сивий. А за ним і товариство, І ввесь святий Київ. Дотанцював аж до брами, Крикнув: «Пугу! пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу!» Свята брама одчинилась, Козака впустили, І знов брама зачинилась, Навік зачинилась Козакові. Хто ж сей сивий Попрощався з світом? Семен Палій, запорожець, Лихом не добитий.
Ой високо сонце сходить, Низенько заходить. В довгій рясі по келії Старий чернець ходить. Іде чернець у Вишгород На Київ дивитись, Та посидіть на пригорі, Та хоч пожуритись. Іде чернець дзвонковую У яр воду пити Та згадує, як то тяжко Було жити в світі. Іде чернець у келію Меж стіни німії Та згадує літа свої, Літа молодії. Бере письмо святе в руки, Голосно читає… А думкою чернець старий Далеко літає.
І тихнуть божії слова, І в келії, неначе в Січі, Братерство славне ожива. А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві зазирає в вічі. Музика, танці і Бердичів. Кайдани брязкають… Москва. Бори, сніги і Єнісей… І покотились із очей На рясу сльози… Бий поклони! І плоть старечу усмиряй. Святе писаніє читай, Читай, читай та слухай дзвона, А серцеві не потурай. Воно тебе в Сибір водило, Воно тебе весь вік дурило. Приспи ж його і занехай Свою Борзну і Фастовщину, Загине все, ти сам загинеш. І не згадають, щоб ти знав… І старець тяжко заридав, Читать писаніє покинув, Ходив по келії, ходив, А потім сів і зажурився: «Для чого я на світ родився, Свою Україну любив?»
До утрені завив з дзвіниці Великий дзвін. Чернець мій встав, Надів клобук, взяв патерицю, Перехрестився, чотки взяв… І за Україну молитись Старий чернець пошкандибав.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
***
Один у другого питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? І, не дознавшись, умираєм, А покидаємо діла…
Які ж мене, мій боже милий, Діла осудять на землі? Коли б ті діти не росли, Тебе, святого, не гнівили, Що у неволі народились І стид на тебе понесли.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
***
Самому чудно. А де ж дітись? Піп діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, єй-богу. Як же жити На чужині на самоті? І що робити взаперті? Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б. Так не ті, Не ті їх ковалі кували, Не так залізо гартували, Щоб перегризти. Горе нам! Невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
***
Ой стрічечка до стрічечки, Мережаю три ніченьки, Мережаю, вишиваю, У неділю погуляю. Ой плахотка-червчаточка Дивуйтеся, дівчаточка, Дивуйтеся, парубки, Запорозькі козаки.
Ой дивуйтесь, лицяйтеся, А з іншими вінчайтеся, Подавані рушники… Отаке-то, козаки!
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
Хустина
Чи то на те божа воля? Чи такая її доля? Росла в наймах, виростала, З сиротою покохалась. Неборак як голуб з нею, З безталанною своєю, Од зіроньки до зіроньки Сидять собі у вдівоньки. Сидять собі, розмовляють, Пречистої дожидають. Дождалися… З Чигирина По всій славній Україні Заревли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні, Щоб мечі-шаблі гострили Та збирались на веселля, На веселе погуляння, На кроваве залицяння.
У неділеньку та ранесенько Сурми-труби вигравали. В поход, у дорогу славні компанійці До схід сонечка рушали. Випроводжала вдова свого сина, Ту єдиную дитину. Випроводжала сестра свого брата. А сірому сиротина Випроводжала: коня напувала До зірниці із криниці, Виносила збрую - шаблю золотую І рушницю-гаківницю. Випроводжала три поля, три милі, Прощалася при долині. Дарувала шиту шовками хустину, Щоб згадував на чужині.
Ой хустино, хустиночко! Мережана, шита. Тілько й слави козацької - Сіделечко вкрити.
Вернулася, журилася, На шлях битий дивилася. Квітчалася, прибиралась, Що день божий сподівалась. А в неділеньку ходила Виглядати на могилу.
Мина літо, мина й друге, А на третє линуть Преславнії компанійці В свою Україну. Іде військо, іде й друге, А за третім стиха - Не дивися, безталанна,- Везуть тобі лихо. Везуть труну мальовану, Китайкою криту. А за нею з старшиною Іде в чорній свиті Сам полковник компанійський, Характерник з Січі. За ним ідуть осаули Та плачуть ідучи. Несуть пани осаули Козацькую збрую: Литий панцир порубаний, Шаблю золотую. Три рушниці-гаківниці І три самопали… А на зброї… козацькая Кров позасихала. Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною вкрите.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
А. О. Козачковському
Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п'ятака - Бо я було трохи не голе, Таке убоге
