І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін

здійснить його найбільшу мрію, А мрія, як відомо, то святе… Я теж іду в Купальську ніч шукати Той дар, який давно згубили ми. Хочу знайти і потім всім роздати, Щоб люди весь свій вік були людьми. «Місто, спеленуте сонячним ранком…»
Місто, спеленуте сонячним ранком, День цей липневий стрічає так тихо. Не ворухнеться й прозора фіранка. Літо. Ще довго чекати нам віхол… Прошелестить десь авто одиноке У незворушнім ранковім спокої. Київ ще спить. Тільки сонячне око В небі пильнує цією порою Та іще млосність майбутньої спеки Вже заполонює вулиць проріхи. Ще до пробудження міста далеко, Можна полежати… В тім своя втіха, Що поспішати не треба сьогодні Й можна відкласти буденні турботи. Погляд купається в неба безодні… Відпочиваймо, бо нині – субота. «Спекотний день вже розпочав свій хід…»
Спекотний день вже розпочав свій хід. Білясте небо випалене зранку. Горобчики, сховавшись в тінь воріт, Відмовились від звичного сніданку. Густе повітря начебто живе, І в ньому пахне липа так шалено. А люд міський не йде вже, а пливе У ньому в справах звичних і буденних. Лиш в прохолоді паркових алей Горлиці голуб ніжно щось туркоче. А день тече, немов столярний клей Гарячий. Й вдвічі довший, аніж ночі. «Віддзеркалює озера плесо…»
Віддзеркалює озера плесо Потемнілу небесну блакить. Ні птахів, ані плескоту весел — Надвечір’я божественна мить. Мідне сонце розпеченим диском Вже скотилось до краю небес. Між зірок, що ще рідким намистом, Повновидий вже місяць воскрес. Мирний спокій і тишу велично Ніч липнева у гості веде… Це не мить надвечір’я, а вічність, Що тамує біль в душах людей.