І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін

стала на заваді, Адже всі живемо в такій напрузі… Ми знову й знову зустрічатись раді У вашому тісному колі, друзі! «І знову місяць, зовсім юний…»
І знову місяць, зовсім юний, Серпом прорізав небеса… І, як спекотних днів відлуння, На ранок випаде роса… А поки ніч, серпнева казка, Вже розгортає рушники Й на них несе, мов Божу ласку, Спокійні, лагідні думки. Як свіжий мед, розносить тишу, Що так потрібна нині нам… Їй на підмогу й місяць вийшов, Щоб освітить дорогу снам. «Перечекаймо ці спекотні дні…»
Перечекаймо ці спекотні дні, В яких ще сонця дуже забагато, Та скоро в небуття підуть вони, І ми за ними будем сумувати. За цим теплом серпневих вечорниць, За місяцем в безхмарнім небі чистім, За сяйвом ясних зоряних зіниць, Розсипаним ночами як намисто… Бо літечко святе пішло на спад, Хоча ще й тішить ось такими днями. Та от-от осінь ввійде тихо в сад Із вереснем й холодними дощами… «Поблекло, выгорело небо…»
Поблекло, выгорело небо. И дождь вчерашний не помог. Вновь зной и солнце цвета хлеба — Такой заказ, знать, сделал Бог. Местами стали золотиться Каштанов кудри от жары… И цвета кофе стали лица У взрослых и у детворы. Хотя, чему тут удивляться? Не нам ведь лето отменять. То будет осенью пятнадцать, А нынче норма – тридцать пять! «Лягли на небо хмари килимово…»