Зібрання творів - Василь Стус

Видзвонювала в позолоті трав.

Щоб я мужнів, мінився і зростав,

І встиг пізнать, любити і забути,

І згадувати у годину скрути

Тебе одну. Котру одну кохав.

А ти прийшла, мов тінь повечорова,

Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…

І відійшла. І скоро відійшла —

В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.

І як тепер себе переконати,

Що добре вірити? Що благо — тільки ждати?

* * *

Ловить кожне вікно по сонечку.

Кожні очі людські.

Кожна краплина води.

Кожне крило метелика.

А ще — в косах,

в піснях заплетено.

А високе чоло?

А вологі губи?

А вимиті росами дерева?

А пряжка міліціонера?

А багнет караульного?

А мідні емблеми на

гембльованій голові?

Всюди — сонце.

* * *

Тобою я ввесь проранений.

Вигойдує серце гнів.

Любив. Та любов не вигоює,

Бо й зцілитись не хотів.

Любив — як губив. Як тратив.

І тратами терпко жив.

Намарне чекав розплати.

Даремно. Не заслужив.

Ані прощення. Ні чемної

Відмови — анічогісінько!

Як пісок на зубах — щемів

На серці військо.

Воюйте ж мене, воїтелі!

Вам треба — я можу завити,

Вам треба — я зможу за вітром

Літерами розгубитись між тител.

* * *

В понеділок зустрівся з дівчиною.

У вівторок — поцілував.

За першим разом — образилась.

За другим — мовчала.

В середу освідчувався в коханні.

Доводив довго-предовго,

коли четвер пропливав,

як козацький байрак — порогами.

В п'ятницю не прийшов на побачення.

У суботу згадав, але

не прийшов і в неділю.

* * *

Накрапив нам дорогу пізній глід,

земля осіння під ногами стогне,

і сонце огненне

лиша на вітті червіньковий слід.

Хай вечір жовтня жовтий і зелений,

та багряніє вечорова даль.

Чиюсь печаль

пронесли на крилі у тренах

останні журавлі…

А ми з тобою палимо багаття,

набравши хмизу. І при цім вогні

виводить тушшю силуети ніч

скорботна і розірвана на шмаття.

І видалося на єдину мить,

що ніч горить, і ми горим, і небо,

розпечене, вже рятувати треба,

бо спалахне й одразу догорить.

Що ніч, мов магма проплива розплавлена,

що й ти, схилившись на моє плече,

шукаєш інших і чужих ночей

і з них у сні, мов риба, виринаєш,

чужа і рідна. Загаса вогонь.

І я один. І ніч самотня тліє…

Боронь мене, печаль моя, боронь

того, хто боронитись не уміє.

Похолодніло. В тебе сон пройшов,

зчорніла ніч нас разом огортає.

— Я так бажаю…

— Завше ти бажаєш, — відповіла, —

і все не знати що.

* * *

Ти мене не жури.

Не треба.

Я не знаю, чи зміг би

Пожурити колись тебе…

А тепер угорі

Стільки скорбного неба,

У провалля котрого

Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.

Тільки ж холодно. Холодно.

Тільки ж рук йому не зогріти,

Хоч би він дотягнувся

До найдальшої аж зорі…

Ти мене не жури.

Заблукав я у ночі. Забувся…

Нахоплюся — і тихну,

А стану —

І горлом відчую: не можна

Ніч зволожену

На юначих плечах до світання удвох донести.

Ти мене не жури,

Не кажи, що розлукою

Пахне листя і вітер,

Пахне стежка і ліс…

Хочеш — радістю буду,

Хочеш — буду твоєю мукою.

Лиш не треба, благаю,

Тепер —

Ані слів, ані сліз.

Лиш тепер — я не знаю,

Що зі мною, з тобою — не знаю.

Хто печальний ночами

Пише тушшю скорботу мою.

Місяць дуб розколов

І пильнує за нами,

Бо згубити стежину

Я з тобою боюсь.

Тихо. Тепло. І темно.

Увіходиш ти, щемна,

В груди, в очі, у серце,

Як осінній терпкий настій.

Ну, не сердься! Не сердься!

Недаремно,

О, недаремно,

Розпросторивши крила, вересень

Нас уже наздогнав.

Настиг.

ЕССЕ НОМО!

Ніяк не можу зросту я дійти,

І в зрості зупинитися несила..

Я можу все —

Квітчати повесні,

Мов молоду,

Воскреслу землю,

Можу

Спинити річку,

Видовжить життя

Чи вкоротить його —

На все зугарен!

Я можу неба вимірять глибінь,

Як людські груди виміряють кулями.

Пізнать непізнане,

Щоби потому

Його навіки заховати в землю…

Мені життям даровано безсмертя

І вічну молодість.

Я виростав. З землі.

І син землі,

Не можу зупинитись.

Та й спинить

Мене ніхто не може.

Кожен день

Я чую, як болять мене мої

Уміння і звитяги,

Кожен час

Я чую — раптом надірвуться груди,

І серце вискочить, немов гомункул,

І буде глузувати з мене:

— Що

Зробив ти доброго в житті своєму?

Спотворив я,

А не перетворив,

Велику землю,

З людським серцем схожу.

Вона тріпоче

У моїх руках,

Простертих

У світи безкраї…

Погляд

Темніє мій,

І ошелешене

Моє темніє небо

Ніяк не можу

Зросту я дійти,

Не можу вивірить

Свою натуру

Великою любов'ю,

Щоб відчуть

Биття земної магми.

Земле рідна!

Я виросту! Я піднесусь!

Я зможу

Тебе уберегти!

Осінній сад

Свої обтрусить зорі…

І тоді

Прозорий

Од любові й доброти,

Я землю виораю

Для блакитних весен.

СЛОВО

Ми дуже часто од душі,