Зібрання творів - Василь Стус
За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми — на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Києвом — гуркотять.
Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон — грати.
І подушка моя скуйовджена,
і скуйовджена голова.
Що ви ловите, телевізорні
Збожеволілі антени — погорільці?
Що ви ловите — запалим ротом —
комини почорнілі?
Вам повітря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу ніч уже, другу — не спиться.
Жовкнуть у вікні ліхтарі.
XI. 1964
ЛІСОВА ІДИЛІЯ
Шишки горять, як кремові цукерки,
і пересохлий травень залюбки
тополь патрошить повстяні чемерки,
одягнені, здавалось, на віки.
Проміння пахне глицею сосновою
і нėзабуді світанковий рій
легенько пінять журкітною мовою
метелики, комашки, комарі.
Лопух зморився і розліг з досади,
згорнувши руки, збувшися бажань,
крильми лелека ляснув — й навзаводи
понісся літеплений гомін жаб.
У лісі мулько, колеться у лісі
ялицею, і листям, і крилом,
задуже синім і задуже вирізьбленим,
ще й ластів'їним зойком вороновим.
Та ящірки, мов коні, шиї витягли
із шпар — у простір. З теміні — в весну
і топчуть непідбитими копитами
малу і недолугу сарану.
Великий ліс, заловлений ув очі
малої комашини, безмір п'є,
він цілий світ зворожує і врочить,
охриплою зозулею кує
задовгий вік — не день, не два, не три дні,
а до вдоволення, а досхочу…
Як заряхтить повітря фосфоричне —
комахи тут у ґрунті й заночують,
і буде ніч вигойдувати землю,
здаватиметься — дихає земля
кузками, світлячками, снами й зеленню…
Не спатимуть лиш сосни на поляні, вижалюючись.
VII. 1965
* * *
Осліпле листя відчувало яр
і палене збігало до потоку,
брело стежками, навпрошки і покотом
донизу, в воду — загасить пожар.
У лісі рівний голубий вогонь
гудів і струнчив жертвенні дерева.
Зібравши літніх райдуг оберемок,
просторив вітер білу хоругов.
Осамотілі липи в вітрі хрипли,
сухе проміння пахло сірником,
і плакала за втраченим вінком
юначка, заробивши на горіхи.
І верби в шумі втоплені. Аж ось
паде як мед настояно-загуслий
останній лист. Зажолобіє з гусінню —
і жди-пожди прийдешніх медоносів.
Так по стерні збирають пізній даток,
так вибілене полотно — в сувій,
так юна породілля стане матір'ю
в своєму щасті і в ганьбі своїй.
Схилились осокори до води,
на шум єдиний в лісі. Яр вирує,
а осінь день, як повечір'я, чує.
Кружляє лист в передчутті біди.
XI. 1962
* * *
Жовтий місяць, а ще вище — крик твій,
а ще вище — той,
хто крізь зорі всі твої молитви
пересіяв, мов на решето,
він, німуючи, відкрився в тверді,
ніжністю спотворив і закляв,
і тобі, потворі, спересердя
добру мову й розум одібрав.
А підвівши добрі дві долоні,
а зітерши подуми з лиця,
він промовив: радісні комоні
випущені з стаєнь правітця,
радісну стежу вам прокопитять
і заграє обраділий степ…
А світання золоте обіддя
котиться, округле і пусте.
IX. 1967
* * *
Увечері везли віолончель,
немов джмеля, дрімотного й німого,
як запліталась порохом дорога,
лягаючи трубою на плече.
Як бубон, бився волохатий жаль,
на поворотах автострада тихла
і ластівок ласкаве чорне пікколо
ліпилось як гніздо до етажа
безлистих посвистів осінніх крон
(плането душ! Ти вигорілий кратер!)
Рвав вітер на шматки далекий трактор
і поніч рвав, мов стінки хорих бронх.
Шуміли шини, шастали колеса
і пересохлий сипався пісок
у кузов. Угорі літак прокреслювався,
мов у відьомське зловлений ласо —
робив віраж управо — аж до місяця
і крихкотіли зорі на льоду
нічного безгоміння. Раптом виткався
ставок під фарами. Болотний дух
убгався в плеса, кумканням застелені.
Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,
на гальма тиснув: од шляху за метр
ставок доходив форм віолончельних.
А в кузові її німий округ
гамує хрипи хорого музики.
Пливуть над ставом перехлипи тихі
і дикі перехлюпи темних рук.
X. 1963
ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ»
I
На роботі дружина.
У яслах — син.
Тиша.
Розкошуй.
Поки години пік —
сиди. Втішайся.
Постав розкладачку під соснами,
ляж горілиць
і задивляйся в небо.
Як ти довго випростуєшся з землі,
білий світе!
Десятлітнє терпіння —
вмирання. Сон —
визволення.
Визволення —
для сну.
Порожнеча щастя.
Дякую, Господи!
II
О, тим і дорога мені —
перегортаю сторінки книжок
іду в крамницю,
слухаю Бортнянського
про тебе дума.
Все.
Ось річище:
Заглиблюйся. Помалу
випростуй плечі.
Межи берегами —
задосить світу.
Але перспектива —
уже затвердла.
Сонце йде за ліс.
Віддати іншому свою любов —
то справжній егоїзм.
То вже наполовину бути мертвим.
Егоїстична — смерть.
Перегортаю сторінки книжок…
О, тим і дорога!
X. 1969
III
Вчися чекати, друже,
вчися чекати.
Ластівки на електричних дротах,
почорнілі од сині неба,
ще наслухають стумні струми землі.
Ще підсліпі вікна
за тисячі проминулих літ
не витворили своєї духовності.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручній западині екзистенції.
Ще потерпає вівериця
битий горіх
брати з твоєї руки.
Зарана, друже,
власним піддатись пристрастям.
Тільки так:
вияви — самострати.
Кам'яній. Кам'яній.
