Зібрання творів - Василь Стус

Лиш почую щебетання — мову любої нехитру.

І доволі. І недолю я уже заговорив.

ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ

Земле моя,

всеплодющая мати!

І. Я. Франко

Я до тебе прийду і змовкну.

І нічого тобі не скажу.

Пожури ти мене,

Пожур —

Вже чи лагідно, чи жорстоко.

Земле рідна! Сором мені —

Що докину до твого золота?

Марно зринули юні дні,

Нині ж сушить мене гризота.

Разом з осінню я догорів,

Листям осені опадаю,

І між млисто-гірких вечорів

Неприкаяний, сам блукаю.

Осінь крилами в груди б'є.

О, Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце твоє?

Голубінь моя, голубінь!

Розтривого моя і муко!

Чом не можу я дать тобі

Своє серце — у добрі руки?

О, коли б то, коли б я зміг!

Рідну землю, тривогами краяну,

Проорав би, як переліг,

В ріллях радості неокраїх!

Земле рідна! Тобі одній

Я волів би служить до скону.

До твоїх до прийдешніх днів

Дотягнутися б хоч рукою.

* * *

Минулі мрії видяться майбутнім.

Хай давні привиди заволокла печаль,

Ти серце вигостри і розум свій насталь

Своїх порадників в дорозі й на розпутті.

Напівзабуте напливає в хвилях,

Де пам'ятливість щирості зрідні…

Вмочи свій пензель в вистояні дні,

І сум і радість вихлюпни і вилий.

За давниною дійсне стало сном.

Воно спливає листям за водою,

Ще червіньково краплене любов'ю.

А вже як ранок брязне за вікном

Тоді відкрий вікно. І вже тоді —

Рушай у день, неначе в світ незнаний,

Де розгойдались до останніх граней

Рахманне сонце і рахманна тінь.

* * *

Життя симфонія, «Симфонія весни»

і сатанинський, зойками — Маневич…

Єврей — по горло. І по горло — невір,

по горло — маячний і мудрий сніг.

Пелюсточками, пальцями, руками,

як жалами співучими, — до віт

березових, хистких, бузково-тканних,

в його лірично-фосфоричний світ.

Несила — бачити. Несила — перестать.

Бо де подітись з зрадними очима?

Ховаються за нашими плечима

пиха і гонор. Стали і мовчать.

Мовчіть і начувайтесь. Бо струну

торкне смичок — і раз, і два, і тричі.

І раптом зойком вистрелить у вічі,

рятуючись од змиреного сну.

І вже здасться — ледве вхопить яр —

пливе митець, простерши руки-крила…

І темінь у ногах провалля вирила…

Не упади. Дивися вгору й вір.

Дивися й вір. Увіруй в торжество

бузково-синіх звуків серед тиші.

Нехай хоч розпач до дерзань притишує,

тож рвися вгору з вірою удвох.

Докіль ти сині руки не розкрилиш,

з душі не вирвеш моторошний крик

чуття, котрого не назве язик,

чуття, котрого у словах не виллєш.

* * *

Була ти мрійною… Далеке й призабуте

Зринає в пам'яті, мов видиво легке,

Неначе марення, мереживо хистке,

Котре не зрозуміти, не збагнути.

Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,

Невирізьблене і негомінке —

Дай руку мрії! Хороше відчути

її руки стискання нетривке.

Далекий, дивний сон… Неначе сон — трава…

Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням.

Вже степ пожовк. За голубим шептанням

Ти не вловив його затаєні слова…

Та добрий час життя, бо в кожній порі року

Ти невідомість пізнаєш високу!

II. КРУГОВЕРТЬ

ОПТИМІСТИЧНЕ

Коли ти вірити в добро навик,

то віруй в землю. Віруй в смерть і крики

Тривожні породіль. Нема одвіку

Легкої віри і легких утіх.

Замало й слів, де треба людських рук.

Будинки зводити, мости ладнати,

Чи древні перелоги поорати.

Учися брати віру. Як беруть

Снопи на плечі. Як беруть лопати

Садівники, щоб Землю перерить

І здобрити. Так, як беруть солдати

Гвинтівки в руки — край свій боронить.

Бери у праці втому і печаль,

Глибій у радості, глибій в стражданні,

Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,

Загартувавши серце, ніби сталь.

В роботі научайся, як народ.

До скону свято вірити в добро.

* * *

Дерева, вітром підбиті,

Пещені літом і сонцем,

Піднявши вгору долоні,

Пнуться до неба. Зайшлися

У ритуальному танці.

Я заздрю вам, тривожні дерева

Із добрими дитячими очима!

Ви кожен рік оновлюєтесь: Я ж

До цього тільки прагну.

Людино! Коли дерево сторуко

Голубить небо, вітер, і весну,

І день, і ніч, і вечори, і ранки —

Не забувай, що дві твої руки

Не можуть мати спокою ніколи.

* * *

Берези — навтьоки!

Трава напнулась,

Згинаються тополі

В три дуги.

І спересердя

Хмари хтось

Прогупує,

Та гнівно ляскають

Білясті батоги.

З зазубринами грім,

Немов рубель,

Пригнічує

Поважні хмари-гарби,

І часто падають

Їздового удари.

Ушпарить — синій

Пучиться рубець.

Воли притомлені,

Схиливши круто голови,

Щипають на ходу

Шалену зелень.

Та в'юниться,

Немов батіг, їздовий:

— Рушай, гроза,

Під райдужну веселку!

В КОЛГОСПІ

(образок)

Вантажені машини відійшли,

Ми впали на вологе бурячиння

Відпочивать. Згасає повечір'я

Над полем, ніби спорожнілим літом.

Ляга на землю цигарковий дим,

Дівчата щільно туляться. Притихли,

Потомлені: студентки молоді,

До праці до колгоспної не звикли.

І вечоріють. Засинають. Сплять,

У сні коханно розметавши руки…

А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт

Дрімотні перепліскує поля.

І поки котяться вогні згори,

Густою прохолодою віддалені,

Осіннє