Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

1967

ХЛІБ Нема такого хліба на землі, Як той, що моя мати випікала На зелені горіховій в печі, Глибокій, мов тунель коло Яремча. Як небо зорями, той мамин хліб Обсипаний був зернятками кмину, Він кликав і манив мене здаля, Як свято пахощів у нашій хаті. Я не збагну ніколи, як вмістилось Моє життя в маленькім слові «хліб», Вселенна — в зірці тмину запашного. Живе в нім мати, що давно померла, І той горіх, що з туги всох за нею, Мені в тім слові тихо шелестить.

1967

МІСТ Йому ріка, неначе гільйотина, Крижиною стинала дужий карк; Йому ламали тараном ключиці У повені серпневі юрби хвиль. Йому під серце клали динаміт — І він злітав, як змій дитячий з дикту… Було, лишались тільки чорні палі, Як тіні місяця попід водою. Та він відроджувався кожен раз — Бетоном бралися бики й бервена, З його слідів гнилих зростала сталь! На ньому я збагнув безсмертя тайну: Міст воскресає, зводиться, встає, Бо він — частина вічної дороги!

1967

ДИВО Курилась ватра, я лежав, як дим. Твого волосся золота колиба Ласкаво намагалася мене Всього-всього вмістити під собою. Супутник, як допитлива зоря, Летів поволі, щоб не пропустити Того, що статись мусило внизу, — Вже наближалася хвилина дива. В твоїх очах я оленя уздрів — Він розігнавсь і гострими рогами Нас пригвоздив до каменя обох. Сплітались болі, і земля взяла В свої глибини твій гарячий подих — Майбутніх весен молоду теплінь.

1967

СУТЬ Знайдуться дошки на мою труну Так, як знайшлися на мою колиску, Але колиска залишилась людям, А домовина буде лиш моя. Слова знайдуться на мою печаль Так, як знайшлися на веселу пісню, — Та чи візьмуть у мене пісню люди? Та чи помре зі мною смуток мій? Це дуже тяжко — написати пісню, Що, мов колиска, йде із роду в рід, Від маминих очей до зір гойдає. Це тяжко — плакати на самоті І зберегти для себе власну тугу Такою неподільною, як смерть.

1967

ЗАХЛАННІСТЬ Наосліп ходить в яблуці хробак, Та не шукає виходу до світла. Він сам собі дорогу прожирає, Крізь їдло і до їдла повзучи. Як тільки засвітліє перед ним, Мов небо досвітком, тонка лушпина, — В солодку темінь золотого плоду Він швидко повертається назад. Він дзвони зерняток, що б'ють на сполох, Поволі глушить, обсотавши їх, Бо тишу любить