Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

На це таланту в мене. Осоружні Синці на тих покійниках. Не міг я Цілунками накрити їх. Лиш це Могло б дихання їм вернути. Спомин Про них мене лякає. Може, я Так само винен в їхній смерті? Годі За тліном побиватися. Навіки Зарив я в серці їх. Однак боюсь, — Вони там зворухнуться хробаками.

1967

ЗЕМЛЕТРУС На моруги, на пагорби, на доли Свій жовтий килим стелить листопад. Ще не пролежав на землі він днини — Вже ватрами пропалені дірки. Так наміри нездійснені лягають На душу мертвим листям. Підпали Те злото дороге вогнем розваги Або збери і — в стайню на підстил. Все гнитиме під снігом сивих буднів; Крик совісті обернеться у струп'я, Що показатись людям буде сором. Захочеш, мов земля, гнилизну скинуть — Та знай, що небезпечний землетрус, Бо він народжує каміння й горе!

1967

СПОГАД Я не скажу тобі, що ти змінилась, Що зморшки появились, як сліди Дрібнесеньких стеблинок після сну Тружденного на запашній отаві. Я не скажу тобі, що надвечір'я Глибинами в очах твоїх лягло, А верховинним кряжем золотих Твоїх зіниць проходить зморне сонце. Тепер міцніше я тебе люблю, Бо ясності, і доброти, і світу Знаходжу більше в погляді твоїм. Тепер ти звільна в спогад переходиш, Та в пахощах стебла твоєї зморшки Причаєна мого життя снага.

1967

ЛИСТ Коли мій батько відійшов назавжди, В його столі знайшли ми «Кобзаря», А в книзі декілька старих квитанцій І мій пожовклий, ще студентський лист… Я звідомляв, що почуваюсь добре, Що не потрібно помочі мені, Хіба що — передати трохи бринзи Та на кулешу свіжої муки. Тепер мені того писання сором! Так, ніби мій отець не мав душі І сам, крім їдла, не жадав нічого. Як я забути міг, що шандарі, Давно пронюхавши, в кого «Кобзар», Як Довбуша, боялись мого батька!

1977

ЗИМА Стрункі, червоні сосни на снігу, — Дівчата, викупані в ополонці. Кожухами їх вітер обгортає, Та не бояться холоду вони. Сорочки їхні та корали висять На темному, як ніч, кущі калини. От підійти б і заховати одяг І вчути сосон лебединий крик! Я підійшов і нишком придивлявся До танців на пороші золотій — І чув, як хлюпає вода під льодом. А потім, як дерева одягнулись, Я бачив у заметах над рікою Бентежний слід дівочих босих ніг.

1977

ВЕСНА Мов чорний ґніт погашеної свічки,