Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

буду смерть бороти, І всі мої сонця й думок висоти Ввійдуть в життя франківського нестрим. 11 Злітає цвіту білий пластовень, Йдуть за труною чорні жалібниці… Літа мої вже там — високі й ниці — Виходять із твоїх благословень… Йдуть за риданнями — ряди пісень, Робітники ступають журнолиці. Йде, наче в'язень, пущений з темниці, Могутній, розвидняющийся день. Потрібно нам народжуватись тричі, Щоб прочитати всі твої томи, Всі твої дні, безсмертні й таємничі! Візьми ж ти нас в життя своє, візьми, Всели в нас дух і дай нам ясні кличі, Як блискавиці, вирвані з пітьми!

1985

СОНЕТИ З КНИЖКИ
«ТАЄМНИЦЯ ТВОГО ОБЛИЧЧЯ»
* * * Ще днів моїх багато за горою, За зорями в небесній глибині. Все, що було, згубилось уві сні, Лиш те, що буде, володіє мною. Опалене жагою весняною, Чуття будущини живе в мені. В моєму серці, наче в стремені, — Нога часу з острогою тугою. Та є на світі лагідна рука, Яка в мої думки і сподівання Вливається, як в озеро ріка. Вона дає моїй душі сіяння І дбає, щоб не згаснула зарання Відлита в слові кров моя дзвінка. * * * Між нами завжди той повинен бути, Хто навидить тебе чи навпаки… Він з нами п'є і крадькома в чарки Нам підливає доброї отрути. Від неї ми п'янієм, як рекрути, Свою любов б'ємо на черепки, А потім їх, як ті материки, Складаємо, щоб цілість їм вернути. Яке то щастя — із болючих плить Знов будувати форму нездоланну, Єднати гори, втоплені в блакить, Знаходити в безмежжі океану Той острівець, що затуляє рану В планеті серця й солодко болить. * * * У хмарах бозу, що висить, як грона, Над позолотою старих церков, Є затишок один — зелений схов Для крові, що палає, мов корона. Ти там була, знадлива й безборонна, І голову свою з важких заков Я увільнив і в серці поборов Безумство беркута й злобу дракона. До тебе підійшов я без крила; Що ж ти, знімівши в показній покорі, В мені шукала — змія чи орла? Чому, пізнавши в збайдужілім зорі Душі моєї пристрасті суворі, Мене безумно й люто обняла? * * * Я — зернятко, а ти — зоря осіння, Навіки в полі поєднались ми. Виношу з глибини, з важкої тьми Твоє сіяння в промені насіння. Велиш ти кільчику в передвесіння Пробити шкаралущу й страх зими… Втім, колосок з колючими крильми