Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

6 О, скільки крові пролили ви даром, Пахолки віденського коршака, І ви, що йшли з-під царського штика, Брати, чужим затроєні пожаром! Вклонялися жупанам, шароварам, Вкраїну будували з гопака, Не знаючи, та маючи Франка, Будівника із геніальним даром. Він помирає. «Господи, прости», — Возрадується не один святоха, Сплакнуть у фраках траурних кроти. Що ж, вам усім не видно з темноти, Що не відходить з ним його епоха, — Вона лише збирається прийти. 7 Не раз мені здається, що то я Стою біля Франкової постелі, З чужою зброєю, в чужій шинелі. А в серці — туск і смерті печія. І, натягнувши рам'я на рам'я, Лежить він у мовчанні, як у скелі; Прощаються з ним діти невеселі, І тихо плаче там душа моя. За що ми так покарані, Мойсею? Ти вмер, але Єгошуї нема, Нема того, хто б ніс твою ідею. Невже в будущину йдемо сліпма І, як воли, навиклі до ярма, Ревем лише за сіном та пашнею? 8 Та ні, він був, і є, і завжди буде, Цей велетень, цей титанічний дух; Його вогонь не вигас, не заглух, — Він вкладений навіки в наші груди. Нема на нього кулі, ні простуди, Бо він як сонце шириться навкруг; Ми з поглядом його йдемо на пруг, Шукаєм правди людства без облуди. Помре сьогодні він, цей чоловік, Забутий і зневажений у смерті, В лікарню кинутий серед калік. Але сяйнуть, як небеса роздерті, Вкраїни стяги, й вийде з круговерті Його державний, безконечний вік. 9 Несуть його. Солодкий і прозорий Туман весни в цвітінні молодім. Та Львів сумний, як вигорілий дім, Десь там і я, на темний смуток хворий. Чи можна в трумні поховати грім, Гучний вогонь з небесних територій, На правду встановити мораторій, Лож воскресити в камені старім ?! Ніхто не знає, як воно стається, Що згашена і витоптана грань Новим високим полум'ям береться, — Знов правда вибухає, де не глянь, І дух встає із праведного серця, З болінь життя і страдницьких писань. 10 Ще ненароджений, я був при тому Світінні правди, мудрості й жалю, Що в іскри обертає тлін і тлю, Дає величчя духові малому. Спадали з неба голубого строму Зірниці, наче зерна кукілю. І те чоло, що схоже на ріллю, Світилося з труни крізь смерті втому. Я народився, щоб іти за ним, Та не в знаменні темної скорботи, А в прапорі з розкриллям молодим. Вже неживущий,